— Як вас звуть? — спитала вона через плече.
Він сказав:
— А, правда, я чула, як про вас згадували. Я була в Геттоні у неділю — не в цю, а ще в ту... Такий химерний старий дім.
— Мабуть, краще вам сказати. Там сьогодні вранці сталося страшне нещастя.
Дженні Абдул Акбар рвучко обернулась на шкіряному дзиглику. Її очі були аж круглі з ляку, рукою вона вхопилась за серце.
— Кажіть скоріш! — прошепотіла вона.— Кажіть, бо я не можу. Хтось умер?
Джок кивнув головою.
— Їхній син... кінь копитом хвицнув.
— Джіммі?
— Джон.
— Джон... його вже нема. Яке страхіття.
— Але винних там не було.
— Е, ні! — сказала Дженні.— Були. Це я винна. Мені не слід було туди їхати... Наді мною тяжіє якесь жахливе прокляття. Куди б я не прийшла, всюди приношу тільки горе... Краще б я сама вмерла... Тепер я не зможу їм у очі глянути. Наче вбивця... Таке славне хлоп’я загинуло.
— Ні, ні, не треба так думати.
— І це вже не вперше... Завжди й усюди мене переслідує невблаганна доля. О боже! За що це мені? — нарікала Дженні Абдул Акбар.
Вона підвелася й вийшла — у ванну кімнату, бо більш не було куди. Джок сказав крізь двері:
— Ну, я вже поїду до Поллі, Мені треба побачити Бренду.
— Зачекайте хвилинку, я теж поїду.
Вона вийшла з ванної вже не така засмучена.
— У вас машина чи викликати таксі?
Після чаю прийшов містер Тендріл. Тоні завів його до кабінету і провів з ним півгодини. А вернувшись до бібліотеки, підійшов до таці, залишеної там за наказом місіс Реттері, й налив собі віскі та імбирного пива. Місіс Реттері знову сиділа за пасьянсом.
— Нелегка розмова? — спитала вона, не підводячи очей.
— Страшенно,— він квапливо випив віскі й налив ще.
— Налийте й мені.
Тоні сказав:
— Я хотів домовитися про похорон. А він почав мене втішати. Так тяжко було... адже в таку хвилину можна говорити про що завгодно, тільки не про віру.
— А дехто любить про віру,— зауважила місіс Реттері.
— Авжеж,— трохи помовчавши, сказав Тоні,— коли своїх дітей нема...
— У мене два сини,— сказала місіс Реттері.
— Правда? А я не знав... ми так мало одне про одного знаємо. Вибачте, я не хотів вас уразити.
— Та що ви. Всі дивуються, коли почують. Я їх не часто бачу. Вони десь у школі. Того літа я водила їх у кіно. Вони вже великі. Один, здається, буде вродливий. Батько його вродливий.
— Чверть на сьому,— сказав Тоні.— Він, певно, вже сказав їй.
У леді Кокперс зібралася невелика компанія: Вероніка, Дейзі, Сібіл, Сукі де Фуко-Естергазі та ще четверо чи п’ятеро — самі жінки. Вони запросили до себе нову ворожку — місіс Норткот. Місіс Вівер десь викопала її й посилала до неї клієнток, і ворожка, що брала по п’ять гіней з кожної, віддавала їй половину заробленого. Місіс Норткот ворожила по-новому — читала долю не по долонях, а по підошвах. Тепер гості нетерпляче дожидали своєї черги.
— Як вона довго ворожить Дейзі!
— О, вона дуже ретельна,— сказала Поллі.— Ну, і лоскоче...
Нарешті Дейзі вийшла.
— Ну, що вона тобі наворожила? — почали допитуватись приятельки.
— Не можна казати, а то все зіпсуєш,— відповіла Дейзі.
Вони ще раніше кинули на картах — кому за ким іти. Тепер була Брендина черга. Вона зайшла до сусідньої кімнати, де місіс Норткот сиділа на стільчику біля крісла. То була досить вульгарно вдягнена немолода жінка, що намагалась говорити «по-культурному». Бренда сіла в крісло й скинула черевик і панчоху. Місіс Норткот поклала її ногу собі на коліно й страшенно поважно втупила в неї очі; потім підняла ногу вище й почала водити по лініях підошви срібним олівчиком. Бренда від насолоди аж поворушила пальцями й сіла зручніше — слухати ворожку.
А поряд приятельки гомоніли:
— Де ж то тепер її Вівер?
— Полетів до Франції з матір’ю — вибирати нові зразки шпалер. Вона цілий день турбується — чи не розбився літак.
— Зворушливо, правда? Я тільки не розумію, що вона такого в ньому знайшла...
— Нічого не робіть по четвергах,— казала місіс Норткот.
— Нічого не робити?
— Нічого важливого. Ви жінка розумна, з багатою уявою, співчутлива, імпульсивна, пристрасна, легко піддаєтеся чужому впливові. Маєте артистичну натуру, але не виявляєте повністю своїх здібностей.
— А про кохання там нічого нема?
— Ще дійде й до кохання. Всі оці лінії від великого пальця до підйому означають коханців.
— Розкажіть іще щось про це.
Прийшла принцеса Абдул Акбар.
— Де Бренда? — спитала вона.— Я думала, вона тут.
— Вона саме з місіс Норткот.
— Джок Грант-Мензіс хоче бачити її. Він унизу.
— Ах, Джок! Славний Джок... Чого ж ти його не привела сюди?
— О, там щось дуже важливе. Він хоче побачити Бренду віч-на-віч.
— Боже, яка таємничість! Та вона скоро вийде. Не можна їм перебивати. Це зіб’є з думки місіс Норткот.
Дженні розповіла їм, що сталось.
А в Бренди вже почала мерзнути нога.
— Над вашою долею панують четверо чоловіків,— казала місіс Норткот.— Один відданий і ніжний, але ще не відкрив свого кохання, один жагучий і владний — ви його трохи боїтеся.
— Боже,— зітхнула Бренда,— як цікаво! Хто ж вони такі?
— Одного вам слід уникати; від нього не чекайте добра, він має кам’яне серце й хижу вдачу.
— Це напевне мій Бівер!
Унизу Джок сидів у маленькій кімнатці вікнами на вулицю, де гості Поллі звичайно збирались перед обідом. Було п’ять хвилин на сьому.
Незабаром Бренда натягла панчоху, взула черевик і вийшла до приятельок.
— Страшенно цікаво,— сказала вона.— Чого ви так дивитесь на мене?
— Джок Грант-Мензіс дожидає тебе внизу.
— Джок? Чого це раптом... Може, щось погане?
— Іди спитай його сама.
Раптом Бренда злякалась; у кімнаті панував якийсь дивний настрій, на обличчях приятельок був незвичайний вираз. Вона збігла вниз, до кімнати, де чекав її Джок.
— Що таке, Джоку? Швидше кажи. Як ти мене налякав! Щось погане?
— На жаль, так. Трапилось нещастя.
— Джон?
— Так.
— Помер?
Він кивнув головою.
Бренда сіла на твердий ампірний стілець під стіною, склавши руки на колінах, як мала, добре вихована дитина, приведена в кімнату, де повно дорослих. Потім промовила:
— Скажи, як це сталося! Чому ти перший довідався?
— Я був з суботи в Геттоні.
— В Геттоні?