— Не пам’ятаєш? Джон сьогодні мав їхати на полювання.
Вона насупилась, не розуміючи, що він каже.
— Джон... Джон Ендрю... Я... слава богу...
Тоді залилася слізьми.
Вона плакала розпачливо, обернувшись на стільці й припавши чолом до позолоченої спинки.
Нагорі місіс Норткот саме держала Сукі де Фуко-Естергазі за ногу й казала:
— Над вашою долею панують четверо чоловіків. Один відданий і ніжний, але ще не відкрив свого кохання.
У тихому Геттоні біля кімнати економки задзвонив телефон; його перемкнули на бібліотеку. Тоні взяв трубку.
— Це Джок. Я щойно бачив Бренду. Вона приїде поїздом о сьомій.
— Її дуже вразило?
— Ще б пак.
— А де вона тепер?
— Коло мене. Я говорю від Поллі.
— Даси їй трубку?
— Мабуть, не треба.
— Гаразд... Я зустріну її на станції. Ти теж приїдеш?
— Ні.
— Ну, дуже тобі дякую. Я не знаю, що робив би без тебе і місіс Реттері.
— О, пусте. Я відвезу Бренду на вокзал.
Вона вже не плакала, а мовчки зіщулилася на стільці. Вона не зводила очей, поки Джок розмовляв по телефону. А тоді сказала:
— Так, я поїду цим поїздом.
— Тоді вже ходімо. Тобі, мабуть, треба дещо взяти на квартирі.
— Сумочку... тут нагорі. Сходи візьми. Я не можу зараз туди.
Дорогою до квартири вона мовчала. Вона сиділа поруч Джока, що вів машину, й дивилась перед себе. Коли вони приїхали, вона відімкнула двері і запросила його зайти. В кімнаті майже не було меблів. Вона сіла на єдиний стілець.
— Ми ще маємо час. Розкажи до ладу, що сталося.
Джок розповів.
— Бідний мій синочок,— промовила вона.— Бідний мій синочок.
Потім відчинила шафу І склала дещо у валізку; зайшла до ванної, вийшла, ще раз зайшла.
— Це все. А до поїзда ще довго.
— Може, щось з’їси?
— Ні, ні, тут немає нічого.
Вона знов сіла й подивилась у дзеркало. Підмальовуватись і пудритись не стала.
— Коли ти сказав, я зразу не зрозуміла. Я зовсім не тямила, що кажу.
— Атож.
— Я нічого такого не сказала?
— Ти ж сама знаєш.
— Знаю, знаю... Я не те хотіла... Ой, що тут говорити.
— Ти все, що треба, взяла? — спитав Джок.
— Так, усе,— вона кивнула головою на валізку, що стояла долі. На обличчі в неї була безнадія.
— Ну, їдьмо на вокзал.
— Гаразд. Ще рано. Та дарма.
Джок провів її до поїзда. Була середа, в усіх вагонах набилося повно жінок, що приїздили до міста походити по магазинах.
— Чого не першим класом?
— Ні, ні, я завжди їжджу третім.
Вона сіла посередині лави. Жінки з обох боків зацікавлено глянули на неї: може, хвора?
— Купити тобі щось читати?
— Ні, не хочу.
— Або їсти?
— Не треба.
— Ну, то бувай.
— Бувай.
Ще одна жінка з безліччю пакуночків у руках упхалася повз Джока у вагон.
Коли новина розійшлася серед знайомих, Марджорі сказала Алленові:
— Ну, мабуть, історії з Бівером кінець.
Та Поллі Кокперс сказала Вероніці:
— Ну, тепер Тоні кінець — наскільки я знаю Бренду.
Зубожілих Ластів телеграма приголомшила. Вони жили на великій, але мало Прибутковій птахофермі поблизу Грейт-Міссендена. Нікому з них і на думку не спало, що тепер вони в разі чого будуть спадкоємцями Геттона, А якби хто й подумав, то їхнє горе від цього б не поменшало.
З Педдінгтонського вокзалу Джок поїхав просто до Брет-клубу. Біля стойки хтось сказав:
— Отаке лихо з сином Тоні Ласта.
— Страшне. Я був там.
— Правда? Який жах.
Згодом йому подзвонили:
— Принцеса Абдул Акбар питає, чи ви в клубі.
— Ні, ні, скажіть, що нема,— попросив Джок.
VII
Назавтра об одинадцятій ранку відбулося недовге слідство. Свідчення дали лікар, водій автобуса, Бен і міс Ріпон. Дівчині дозволили не вставати. Вона була дуже бліда й говорила тремтячим голосом; батько грізно позирав на неї з лави поряд. Під капелюшком у неї біліла пролисинка — навколо ранки вистригли волосся. За висновком слідчого, а нещасті ніхто не був винен; суд може тільки висловити глибоке співчуття містерові Ласту й леді Бренді з приводу тяжкої втрати. Люди розступились, пропускаючи Тоні й Бренду до машини. На слідство прийшли полковник Інч та секретар мисливського клубу. Слідство було проведене делікатно, з усіма виявами поваги до горя батьків.
Бренда сказала:
— Зачекай хвилинку. Я хочу поговорити з міс Ріпон, Бідолашна дівчина...
І поговорила — дуже мило. Вже в машині Тоні сказав:
— Шкода, що тебе не було вчора. До нас стільки люду приходило, а я зовсім не знав, що треба говорити.
— Що ти робив удень?
— Тут була зухвала блондинка... Ми трохи пограли в «гукай пару».
— «Гукай пару»? Це тебе розважило?
— Не дуже. Як чудно, що вчора в цю пору ще нічого не сталося.
— Бідний мій синочок,— сказала Бренда.
Відколи вона приїхала, вони майже не розмовляли. Тоні зустрів її на станції; коли вони дісталися додому, місіс Реттері вже лягла спати, а вранці полетіла на своєму літаку, не побачившися з ними. Вони чули, як літак пролетів над будинком — Бренда саме була у ванній кімнаті, Тоні у своєму кабінеті внизу, де писав листи кому треба.
Удень вряди-годи визирало сонце, було вітряно; сіро-білі хмари високо в небі майже не рухались, але голі дерева, навколо будинку хитались, а на подвір’ї стайні здіймалися вихорці соломи.. Бен уже сховав парадний костюм, у якому був на слідстві, й порався коло своєї роботи. Громові учора теж перепало, і він ледь накульгував на праву передню ногу.
Бренда скинула капелюшок і поклала його на стільці в залі.
— Нема чого й сказати, правда?
— Та й навіщо...
— Так. Певне, буде похорон.
— Буде.
— Завтра?
Вона заглянула у малу вітальню.
— О, вони добре попорядкували...
Бренда рухалась якось повільно, голос її був млявий і невиразний. Вона сіла в одне з крісел посеред зали, куди ніхто ніколи не сідав, і немов застигла. Тоні поклав руку їй на плече; але вона сказала «не треба» — не дратливо, не нервово, а просто без ніякого виразу.
— Піду докінчу листи,— мовив Тоні.
— Іди.
— За обідом побачимось.
— Так.
Вона підвелась, байдужим поглядом пошукала капелюшок, узяла його й дуже повільно пішла нагору. Забарвлене кольоровими вітражами сонячне проміння впало на неї.
У своїй кімнаті вона сіла у віконній ніші й стала дивитись на луки, на буру ріллю, на голі розгойдані дерева, дзвіниці, вихори пилюки й листя, що крутилися внизу біля тераси; у руках вона ще тримала капелюшок, машинально обмацуючи пришпилену збоку брошку.
Постукавши в двері, увійшла заплакана няня.
— Вибачте, пані, я перебирала Джонові речі. Це не його хусточка.
По різкому запаху парфумів і монограмі з коронкою ясно було, чия то хусточка.
— Я знаю, чия вона. Я її відішлю.
— Бозна, як вона до нього попала,— мовила няня.
— Бідний мій синочок. Бідний мій синочок,— сказала Бренда сама до себе, коли няня вийшла, і знову втупилася в збурений вітром краєвид.
— Я все думав про поні, сер.
— Ну й що ж, Бене?
— Чи ви його тепер держатимете?
— Я про це не подумав... Ні, навряд.
— Містер Уестмекот із Рестолла питав за нього. Для доньки хоче купити.
— Хай бере.
— За скільки віддати?