— Хіба я знаю... За скільки ви вважаєте...
— То добрий поні, доглянутий. Дешевше як за двадцять п’ять фунтів не можна віддати, сер.
— Робіть як знаєте, Бене.
— Я заправлю тридцять, сер, і трохи спущу.
— Робіть як хочете.
— Гаразд, сер.
За обідом Тоні сказав:
— Дзвонив Джок. Питає, чи може він щось зробити для нас.
— Він дуже милий. Може, ти запросиш його на неділю?
— А ти хочеш?
— Мене тут не буде. Я поїду до Вероніки.
— Ти поїдеш до Вероніки?
— Авжеж. Хіба ти забув?
У кімнаті були слуги, і вони не могли говорити далі, поки не лишились у бібліотеці самі. А тоді Тоні спитав:
— Ти справді їдеш?
— Так. Я не можу тут лишатися. Хіба ти не розумієш?
— Розумію. Я гадав — може, поїдемо кудись за кордон.
Бренда не відповіла, а провадила далі своє:
— Я не можу тут лишатися. Невже ти не розумієш, що нашому життю тут настав кінець.
— Що ти хочеш сказати, люба?
— Не допитуйся... хай потім.
— Але ж я не розумію, Брендо, рідна моя! Ми обоє ще молоді. Звісно, Джона ми ніколи не забудемо. Він завжди буде нашим старшим сином, але...
— Не треба, Тоні, прошу тебе, не треба.
Тоні замовк, а тоді сказав:
— То ти завтра їдеш до Вероніки?
— Так.
— Тоді я запрошу Джока.
— Гаразд.
— А як бути далі, поговоримо згодом, коли трохи заспокоїмося.
— Так, згодом.
Другого ранку Бренда сказала, подаючи Тоні лист:
— Дуже милий лист від мами.
Леді Сент-Клауд писала:
«...Я не приїду до Геттона на похорон, але весь час думатиму про вас і про мого любого онука. Згадуватиму, як бачила вас усіх трьох на різдво. Рідні мої дітки, в такий час ви тільки самі можете підтримати одне одного. Лиш любов може подолати горе...»
— Джок прислав телеграму,— сказав Тоні.— Він приїде.
— Яка це буде морока, коли Бренда приїде,— сказала Вероніка.— Невже вона не могла відмовитись? Я не знаю, що їй і сказати.
Тоні сказав Джокові, коли вони лишились удвох після вечері:
— Я весь час намагався зрозуміти і, здається, зрозумів. У мене все не так, але ми з Брендою багато в чому дуже різні. Саме через те, що вони чужі й не знали Джона, ніколи не бували, у нас, Бренда хоче побути з ними. Правда ж, річ у цьому? Вона хоче бути зовсім сама, далі від усього, що нагадувало б їй про нещастя... та однаково мені страшенно прикро, що я відпустив її так. Навіть не знаю, як тобі пояснити: вона поводилась якось... ну, наче автомат. Я бачу, для неї це багато тяжче, ніж для мене. І як жахливо, що я нічим не можу їй допомогти.
Джок не відповів.
Бівер був у Вероніки. Бренда сказала йому:
— До цієї середи, коли я подумала, ніби з тобою щось сталося, я гадки не мала, що кохаю тебе.
— Але ж ти це стільки разів казала.
— А ось тепер ти пересвідчишся, телепню,— відповіла Бренда.
У понеділок уранці Тоні знайшов на таці зі сніданком листа.
«Любий Тоні!
Я не вернусь до Геттона. Хай Грімшо спакує все моє і завезе на квартиру. А потім вона мені буде непотрібна.
Ти, мабуть, уже давно зрозумів, що в нас із тобою все не так, як треба.
Я кохаю Джона Вівера, хочу розлучитися з тобою і вийти за нього. Якби Джон Ендрю не загинув, може, все б не вийшло так. Не знаю. А тепер я просто не зможу почати все спочатку. Будь ласка, не дуже гризися цим. Мабуть, нам не можна зустрічатися, поки триватиме процес, але потім, сподіваюсь, ми будемо добрими друзями. В усякому разі, я тебе завжди вважатиму другом, хоч би як ти про мене думав.
Зі щирим привітом
Коли Тоні прочитав листа, він подумав, що Бренда збожеволіла.
— Адже вона, скільки я знаю, лише двічі бачила Вівера,— сказав він.
Та потім він показав листа Джокові, і той сказав:
— Шкода, що так вийшло.
— Але ж це все неправда!
— Боюся, що правда. Всі вже давно про це знають.
Та минуло кілька днів, поки Тоні цілком усвідомив, що сталося. Він звик любити Бренду й довіряти їй.
Розділ четвертий
Англійська готика II
І
— Ну як, дуже його вразило?
— Здається, дуже. Я себе почуваю тварюкою,— сказала Бренда.— Боюсь, що він тяжко гризеться.
— А якби не дуже, тобі було б прикро,— сказала Поллі, втішаючи її.
— Та ні, навряд.
— Хай там що, а я тебе не покину,— сказала Дженні Абдул Акбар.
— О, тепер уже все спокійно,— сказала Бренда.— Хоча й були деякі gêne[14] з родичами.
Тоні останні три тижні жив у Джока. Місіс Реттері поїхала до Каліфорнії, і Джок був йому дуже вдячний за товариство. Обідали вони здебільшого разом. До Брет-клубу вони більш не ходили, не ходив і Бівер — він так само боявся зустрічі. Натомість вони ходили до Браун-клубу, де Бівер не був членом. Бівер тепер весь час бував з Брендою в кого-небудь із знайомих.
Місіс Бівер не сподобалося, що все повернулося так: її робітників вирядили з Геттона, хоч робота ще не була докінчена.
Першого тижня Тоні мав кілька дуже неприємних розмов. Аллен спробував виступити як миротворець.
— Зачекай кілька тижнів,— сказав він.— Бренда вернеться. Бівер їй скоро набридне.
— Але ж я не хочу, щоб вона верталась.
— Я розумію твої почуття, але ж у нас не середньовіччя. Якби Бренду не приголомшила Джонова смерть, може, такого б і не вийшло. Адже торік Марджорі теж скрізь ходила з отим йолопом Робіном Бізлі. Вона просто шаленіла за ним, а я вдавав, що не помічаю нічого, і все минулося. На твоєму місці я прикинувся б, що нічого не сталось.
А Марджорі сказала:
— Невже ти думаєш, що Бренда справді кохає Вівера? Хіба ж його можна кохати! То їй тільки здається, а твій обов’язок, по-моєму,— не дозволити їй зробити таку дурницю. Не погоджуйся на розлучення — принаймні поки не знайдеться хтось кращий.
Леді Сент-Клауд сказала:
— Бренда вчинила страшенно по-дурному. Вона завжди легко запалювалась, але я певна, що нічого поганого вона зробити не могла. Це на Бренду не схоже. Я ніколи не бачила містера Вівера й не хочу його бачити. Я розумію, що він їй ні з якого боку не підходить. Я не повірю, що Бренда захотіла одружитися з таким. Я вам можу пояснити, як усе вийшло, Тоні. Бренда, певно, відчула, що ви до неї трохи неуважний — на такій стадії подружнього життя це буває часто. Я знаю безліч таких випадків. Ну, і, звичайно, їй приємно було, що той юнак упадає за нею. Оце й усе, і нічого поганого там не було. Ну, а потім отой жахливий удар — нещастя з малим Джоном — приголомшив її, і вона сама не тямила, що каже й пише. Через кілька років ви обоє сміятиметеся з цієї дурної пригоди.
Тоні не бачив Бренди від дня похорону. Один раз він поговорив з нею по телефону.
Це було вже на другому тижні; він почував себе страшенно самотнім, і в нього йшла обертом голова від усяких порад. До нього прийшов Аллен — умовляти, щоб він помирився з дружиною.
— Я говорив з Брендою,— сказав він.— Бівер уже набрид їй. Вона хоче одного — вернутись до Геттона й помиритися з тобою.