Поки Аллен був у нього, Тоні не хотів його й слухати, та потім йому не йшли з думки ці слова й розбуджені ними спогади. Тому він подзвонив Бренді, і вона відповіла спокійно й поважно.
— Брендо, це Тоні.
— Добридень, Тоні, що сталось?
— Я розмовляв з Алленом. Він сказав мені, ніби ти передумала.
— Я не зовсім розумію, про що це ти.
— Що ти хочеш покинути Вівера й вернутись до Геттона.
— Аллен так сказав?
— А що, це неправда?
— Боюся, що ні. Аллен дурень і пхається, куди не слід. Він сьогодні приходив до мене. Сказав мені, що ти не хочеш розлучення, але згоден, щоб я жила в Лондоні сама й робила, що хочу, аби лиш не було публічного скандалу. Мені ця думка сподобалась, і я вже хотіла дзвонити тобі й спитати. Але це, мабуть, теж його дипломатія. Та хай там як, я боюся, що зараз про моє повернення до Геттона не варто говорити.
— Розумію. Я й сам не думав... Я просто так подзвонив.
— Дарма. Як ти живеш, Тоні?
— Добре, дякую.
— От і гаразд. Я теж. Бувай.
Більше, вони не розмовляли. Обоє уникали місць, де могли б зустріти одне одного.
Було вирішено, що зручніше подати позов Бренді. Тоні доручив справу не своїм постійним адвокатам, а іншій, не такій шановній фірмі, яка спеціалізувалась на розлученнях. Він був готовий до того, що зіткнеться з професіональним цинізмом і навіть деякою фривольністю, а натомість зустрів похмуру недовірливість.
— По-моєму, леді Бренда поводиться не дуже обачливо. Цілком можливо, що втрутиться королівський повірений... Ну, і ще постає питання про гроші. Ви розумієте, що за даних обставин, оскільки вона невинна, потерпіла сторона, вона має право вимагати чималих аліментів.
— Ну, за це не турбуйтеся,— сказав Тоні.— Я про це говорив з її зятем і вирішив давати їй п’ятсот фунтів на рік. У неї є чотириста фунтів своїх, та й містер Бівер, мабуть, щось же має.
— Шкода, що ми не можемо оформити цього письмово,— сказав адвокат,— бо це можуть визнати таємною угодою.
— Слова леді Бренди для мене, досить,— сказав Тоні.
— Ми прагнемо захистити наших клієнтів від будь-яких несподіванок,— з урочистим виглядом сказав юрист: адже в нього не було, як у Тоні, звички любити Бренду й довіряти їй.
Для подружньої зради Тоні обрали четверту неділю після від’їзду Бренди з Геттона. В одному курортному готелі замовили номер («Ми завжди посилаємо своїх клієнтів туди. Тамтешня прислуга звикла давати свідчення»), найняли й приватних детективів.
— Лишається тільки вибрати партнерку,— сказав адвокат похмуро, без найменшого відтінку фривольності.— Ми інколи допомагали в цьому клієнтам, але потім бували нарікання, тож ми тепер полишаємо це діло їм самим. Ось недавно у нас була дуже делікатна справа: відповідач був чоловік дуже суворої моралі й несміливої вдачі. Кінець кінцем його власна дружина згодилась поїхати з ним, щоб дати підставу для обвинувачення. Вона наділа руду перуку, І все вийшло якнайкраще.
— Ні, для мене це навряд чи підійде.
— Атож. Я просто навів цікавий приклад.
— Сподіваюся, що я знайду когось,— сказав Тоні.
— Певна річ,— відказав адвокат, чемно вклонившись.
Та коли Тоні заговорив про це з Джоком, усе виявилося складнішим.
— Про таке будь-кого не попросиш,— сказав Джок.— З якого боку не підійти: коли сказати, що це просто формальність, кожна образиться, а просто отак з доброго дива запропонувати якійсь жінці по-справжньому — коли ти досі не упадав за нею, та й надалі не думаєш,— іще гірше... Звичайно, на крайній випадок ми маємо нашу славну Сібіл.
Та навіть Сібіл відмовилась.
— Іншим разом я б залюбки,— сказала вона,— але саме тепер це мені ні до чого. Як довідається один чоловік, то подумає бозна-що... Стривайте, є одна дуже гарненька жіночка — Дженні Абдул Акбар. Ти знаєш її?
— Так, знаю.
— То, може, вона годиться?
— Ні.
— Ну, тоді не знаю, кого й порадити.
— Мабуть, доведеться вивчити ринок у «Десятці»,— сказав Джок.
Вони пообідали у Джока. Останнім часом у Браун-клубі їм було якось неприємно: адже того, хто нещасний, люди уникають. Вони випили велику пляшку шампанського, але той легкий настрій, у якому вони востаннє навідали Сінк-стріт, не вернувся. Врешті Тоні сказав:
— А чи варто туди їхати?
— Та чом не спробувати. Кінець кінцем, це ж не для розваги.
— Справді.
Двері десятого номера на Сінк-стріт були розчинені; грав оркестр, але танцювальна зала була порожня. За маленьким столиком у кутку їли офіціанти. Кілька дівчат товклися біля грального автомата, програючи шилінги й нарікаючи на холод. Тоні з Джоком замовили пляшку коньяку винного заводу Монморансі й сіли за столик.
— Може, котра з них? — спитав Джок.
— Мені однаково.
— Краще візьми таку, щоб тобі подобалась. Тобі ж доведеться з нею довгенько пробути.
Та ось до зали спустилися Міллі й Бебз.
— Ну, як із поштарськими шапками? — спитала Міллі.
Тоні й Джок не зрозуміли натяку.
— Адже це ви, хлопці, були тут із місяць тому?
— Були. Здається, добряче напідпитку.
— Та невже! — Міллі й Бебз дуже рідко траплялося зустрічати зовсім тверезих чоловіків у робочі години.
— Ну, сідайте до нас. Як живеться?
— Я, здається, застудилася,— сказала Бебз.— Почуваю себе паскудно. Не топлять, поганці!
Міллі була веселіша і, сидячи на стільці, похитувалась у такт музиці.
— Потанцюємо? — сказала вона, й вони з Тоні, самотня пара, зачовгали ногами по підлозі.
— Мій приятель шукає дівчину, щоб поїхати на неділю до моря,— сказав Джок.
— У таку погоду? Гарна розвага для самотньої дівчини.
Бебз пирхнула в зіжмакану хусточку.
— Та це для розлучення.
— А... Ну, то хай візьме Міллі. Вона не боїться застудитись. І знає, як поводитись у готелі. Тут можна знайти скільки завгодно таких дівчат, щоб розважитись у місті, але ж для розлучення потрібна леді.
— Вас часто запрошують на таке?
— Та буває інколи. Звісно, перепочинеш трохи, тільки балакати страх як багато треба, і чоловіки без кінця на жінок своїх нарікають.
Танцюючи з Міллі, Тоні зразу заговорив про свою справу.
— Ви б не згодились поїхати зі мною кудись на неділю? — спитав він.
— Чом ні? — відказала Міллі.— А куди?
— Та я думаю — у Брайтон.
— А... Для розлучення?
— Так.
— А що як я дочку з собою візьму? Вона не заважатиме.
— Та що ви.
— То ви не проти?
— Ні, проти.
— Гм... Ви б не подумали, що в мене восьмирічна дочка, правда?
— Ні.
— Її звуть Війні. Мені було всього шістнадцять, як вона народилась. Я була дома найменша, і вітчим нам, дівчатам, жодній спокою не давав. Через це я й мушу заробляти. Вона живе в однієї жінки у. Фінчлі. Двадцять вісім шилінгів на тиждень плачу, та ще й одежа. А вона любить їздити до моря.
— Ні,— сказав Тоні.— Дуже шкода, але нічого не вийде. Ми їй купимо гарний подарунок.
— Гаразд... Один джентльмен купив їй на різдво такий чудовий велосипед... Вона впала з нього й коліна розбила... То коли ми поїдемо?
— Як вам краще — поїздом чи машиною?
— Поїздом. Вінні в машині захитує.
— Війні з нами не поїде.
— Дарма, однаково краще поїздом.
Вирішили, що зустрінуться на вокзалі Вікторія в суботу по обіді.
Джок дав Бебз десять шилінгів, і вони з Тоні пішли додому. Тоні останнім часом мало спав. Лишаючись на самоті, він без кінця перебирав у думках усе, що сталося після Біверового візиту до Геттона, дошукувався ознак, яких не помітив свого часу, силкувався пригадати, чи сам він не сказав або не зробив чогось такого, що зіпсувало б їхні з Брендою взаємини; вертався думкою до тих часів, коли він ще тільки познайомився з Брендою,— чи вже тоді ніщо не віщувало такої зміни, як тепер сталася з нею, день за днем відновлював у пам’яті останні вісім років свого життя. Усе це не давало йому заснути.