II
Всі дійові особи зійшлися біля квиткових кас першого класу. Детективи прийшли перші — за десять хвилин до умовленого часу. Тоні бачив їх у адвокатовій конторі, тож тепер упізнав обох — не дуже молодих бадьорих чоловіків у м’яких капелюхах і важких пальтах. Вони були раді, що поїдуть на неділю до моря, бо здебільшого їхня робота полягала в тому, що вони стовбичили десь на розі вулиці, стежачи за чиїмись дверима, і в конторі всі просто хапались за таке доручення, як оце. В скромніших шлюборозлучних процесах адвокати вдовольнялися свідченнями готельної прислуги. Детективи були вже розкішшю, тож вони й хотіли, щоб до них ставилися відповідно.
У Лондоні того дня стояв легкий туман, і ліхтарі на вокзалі засвітили дуже рано.
Незабаром прийшли й Тоні з Джоком — той, як вірний друг, проводжав його. Вони купили квитки й стали чекати Міллі. Детективи, що додержувались професіонального етикету, намагалися стушуватись — розглядали реклами на стінах або ховались за колонами.
— Ну й морока,— сказав Тоні.
Чекати довелося ще цілих десять хвилин. Міллі виринула з темряви, перед нею йшов носій з валізою, а позаду, держачись за її руку, пленталася дівчинка. Гардероб Міллі складався переважно з вечірніх суконь, бо вдень вона здебільшого сиділа перед газовим каміном у халаті. Вигляд у неї був непоказний, але досить пристойний.
— Вибачте, що спізнилася,— сказала вона.— Війні ніяк своїх черевичків не могла знайти. Я її взяла з собою. Я знала, ідо ви не будете проти. Для неї купимо дитячий квиток.
Війні виявилась бридкою дівчинкою в окулярах із золотою оправою. Коли вона говорила, було видно, що в неї нема двох передніх зубів.
— Ви таки хочете взяти її з собою?
— Аякже! — відказала Міллі.— Вона нам не заважатиме — у неї іграшка є.
Тоні нахилився до дівчинки:
— Слухай! Нащо тобі їхати в якийсь гидкий готель. Іди з оцим дядечком, він поведе тебе в магазин, і ти вибереш собі найбільшу ляльку, яка там буде, а потім він своєю машиною відвезе тебе додому. Правда, ти краще з ним поїдеш?
— Ні,— заперечила Війні.— Я хочу до моря. Я не поїду з цим дядечком. Я не хочу ляльки. Я поїду до моря з мамою.
Вже не самі детективи, а й дехто з пасажирів звернули увагу на химерну групку.
— Господи! — сказав Тоні.— Доведеться-таки її взяти.
Детективи йшли пероном трохи позаду. Тоні посадив своїх супутників у пульманівський вагон.
— Диви,— сказала Міллі.— Ми першим класом поїдемо. Гарно, правда? І чаю можна випити.
— А морозива можна?
— Ні, морозива тут, мабуть, нема. А чаю принесуть.
— А я хочу морозива.
— Морозиво буде в Брайтоні. А тепер сиди тихенько, бався своєю іграшкою, а то матуся більше не візьме тебе до моря.
— От щастячко! — сказав Джок, прощаючись із Тоні.— Я ще таких не бачив.
Війні витримала свою роль до самого Брайтона. Дуже винахідлива вона не була, але класичні способи знала досконало — аж до таких утертих, але грізних, як сопіння, кректання й скарги, що її нудить.
Номер у готелі замовили для Тоні адвокати. Тому черговий адміністратор сторопів, побачивши Війні.
— Ми лишили для вас два суміжні номери, двокімнатний і однокімнатний, з ванною і вітальнею,— сказав він.— Ми не знали, що ви приїдете з дочкою. Вам потрібна ще одна кімната?
— Навіщо? Війні буде зі мною,— сказала Міллі.
Детективи, що стояли поблизу, невдоволено перезирнулись.
Тоні записав у книзі постояльців «містер і місіс Ласт».
— З дочкою,— підказав адміністратор, тицьнувши пальцем у сторінку.
Тоні завагався.
— Це моя племінниця,— сказав він і дописав: «Міс Сміт».
Детектив, що зареєструвався після нього, сказав своєму напарникові:
— Викрутився. Зметикував. Та не подобається мені це діло. Не так усе, як слід. Дитину взяли з собою — немов порядна родина. Нам же треба про репутацію фірми дбати. Нащо це здалося, щоб іще королівський повірений присікався?
— Ходім хильнемо чогось,— байдуже озвався його товариш.
Нагорі Війні спитала:
— А де ж море?
— Он через вулицю.
— Ходім подивимось.
— Уже темно, донечко. Завтра подивишся.
— А я хочу сьогодні.
— Поведіть її,— сказав Тоні.
— А ви не нудитиметесь самі?
— Анітрохи.
— Ми ненадовго.
— Дарма. Хай дивиться, скільки хоче.
Тоні спустився в бар і зрадів, побачивши там детективів. Він уже скучив за чоловічим товариством.
— Добривечір,— сказав він.
Детективи глянули на нього спідлоба. В цій справі все йшло так, що вражало їхню професійну амбіцію.
— Добривечір,— відповів старший з двох.— Яка гидка погода.
— Випиймо.
Оскільки Тоні однаково оплачував усі їхні витрати, це запрошення було видимо зайве, але молодший детектив мимохіть усміхнувся й сказав:
— Чом не випити.
— То сідайте до мене, бо мені якось самотньо.
Вони перенесли свої келихи на інший столик, далі від стойки, щоб бармен не чув їхньої розмови.
— Містере Ласт, так не можна,— сказав старший детектив.— Ви не повинні впізнавати нас. За це в конторі бозна-що сказали б.
— Будьмо,— озвався молодший детектив.
— Це мій колега, містер Джеймс,— сказав старший.— А мене звуть Бленкінсоп. Джеймс у нашому ділі новенький.
— Я теж,— промовив Тоні.
— Шкода, що погода така паскудна,— сказав Бленкінсоп.— Вогко, вітер. У мене в суглобах крутить.
— Скажіть, будь ласка, в такі поїздки часто беруть дітей? — спитав Тоні.
— Боронь боже.
— Я так і думав.
— Коли ви вже питаєте мене, містере Ласт, то я скажу, що цього не слід було робити, це необачно. Адже тут головне — справити належне враження. Звісно, через нас із Джеймсом клопоту не буде. Ми про це в суді й слова не скажемо. Але на слуг важко покластися. Чого доброго, трапиться такий, що зроду в суді не був, та й виляпає все, і що ж тоді? Не подобається це мені, містере Ласт, кажу вам по щирості.
— Думаєте, мені подобається?
— А я дітей люблю,— сказав Джеймс, новенький у цьому ділі.— Може, ще по одній? Ми ставимо.
— Скажіть-но,— сказав Тоні, коли вони вже довгенько посиділи за столом,— ви, певне, чимало таких бачили, що приїздять сюди для цього. Що вони роблять, щоб не нудитись?
— Влітку легше,— сказав Бленкінсоп.— Дівчата сидять на пляжі, а чоловіки читають газети на еспланаді, а хто на машинах катається, а хто в барі випиває. Але понеділка всі ждуть не діждуться.
Коли Тоні вернувся в номер, Міллі з дочкою вже були у вітальні.
— Я замовила морозива,— сказала Міллі.
— От і добре.
— А я хочу вечеряти. Я хочу вечеряти.
— Ні, донечко, вже пізно. Зараз принесуть морозива.
Тоні вернувся до бару.
— Містере Джеймс,— спитав він детектива,— ви, здається, казали, що любите дітей?
— Люблю — коли не пустують.
— А що як я попрошу вас повечеряти сьогодні з тією дівчинкою, що приїхала зі мною? Я був би вам дуже вдячний.
— Ні, ні, сер, я не можу.
— Я б вам віддячив як слід.
— Ні, сер, я не хотів би вам відмовити, але це до моїх обов’язків не належить.
Він наче трохи вагався, та втрутився Бленкінсоп.
— Про це нема чого й балакати, сер.