Коли Тоні пішов, Бленкінсоп сказав, ділячись своїм багатим досвідом:
— Завжди в нас та сама морока: клієнти ніяк не хочуть розуміти, що розлучення — дуже серйозна справа.
Він уперше працював у парі з Джеймсом і вважав за свій обов’язок навчати молодшого товариша.
Щедрі обіцянки на завтра й дві чи три порції морозива, що трохи втихомирили Війні, таки переконали її лягти в ліжко.
— А як ми спатимемо? — спитала Міллі.
— Як вам завгодно.
— Ні, як вам.
— Ну, то, мабуть, Війні буде краще з вами... але вранці, коли приносять сніданок, їй, звичайно, доведеться перейти в ту кімнату.
Отож дівчинку поклали в кутку широкого ліжка, і вона, на подив Тоні, заснула, перше ніж вони зібрались іти вечеряти.
Тоні й Міллі перевдяглися, і в обох змінився настрій. Міллі вбралася в свою найкращу вечірню сукню, яскраво-червону, з відкритою спиною, підмалювалася, підбила вибілені кучері, взула червоні черевички на високих підборах, наділа браслети, начепила великі сережки з фальшивих перлин, напахчила за вухами, скинула з душі домашні клопоти й зразу відчула себе неначе в уніформі, при виконанні обов’язків,— мов легіонер, покликаний на дійсну службу після нудної й стомливої зими в казармах; а Тоні, наповнюючи перед дзеркалом портсигар і ховаючи його в кишеню вечірнього костюма, нагадав собі, що, хоч би якою фантасмагоричною і навіть огидною здавалась йому вся ситуація, він усе ж таки господар, отож він постукав у двері між номерами й спокійно ввійшов до кімнати своєї гості; він уже цілий місяць жив у світі, несподівано позбавленому будь-якого порядку, неначе весь розумний і пристойний уклад життя, усе, що він пережив і чого звик сподіватись, виявилося нікчемною дрібничкою, покладеною ненароком кудись на туалетний столик, і тепер, хоч би в яких жахливих обставинах він опинився, хоч би яке нове безумство побачив, воно б уже нічого не додало до суцільного хаосу, що клекотав у нього в голові. Він з порога усміхнувся Міллі.
— Чарівно. Просто чарівно. Підемо вечеряти?
Їхні номери були на другому поверсі. Вони неквапливо зійшли сходами в яскраво освітлений вестибюль; Міллі тримала його під руку.
— Розвеселіться,— сказала вона.— А то ви наче язика проковтнули.
— Вам дуже нудно?
— Та я жартую. Ви просто серйозний хлопець, правда?
Незважаючи на поганющу погоду, в суботу до готелю наїхало повно люду. Обертовими дверима входили все нові й нові гості; від холоду очі в них сльозились, а щоки посиніли.
— Єврейчики,— пояснила Міллі, хоч це й так було зрозуміло.— Та дарма! Добре все-таки хоч коли-не-коли вирватися з нашого клубу.
Одного з прибулих Міллі знала. Він наглядав, як заносять його валізи. Десь-інде він одразу привернув би до себе увагу своєю широкою шубою, беретом, картатими панчохами та чорно-білими черевиками.
— Несіть нагору та швидше розпаковуйте! — квапив він.
З цим низеньким, кремезним молодиком приїхала дівчина, теж у шубі; вона сердито розглядала одну з вітрин, що прикрашали вестибюль.
— О господи! — сказала вона.
Міллі привіталася з молодиком.
— Це Ден,— сказала вона.
— Так, так,— сказав Ден,— А далі що?
— Мені дадуть щось випити? — озвалась Денова дівчина.
— Дадуть, Крихітко, дадуть. Про це я подбаю. Може, й ви з нами вип’єте? Чи ми de trop[15]?
Вони вчотирьох зайшли до салону, де світло аж очі сліпило.
— Я змерзла як собака,— поскаржилася Крихітка.
Ден скинув шубу; на ньому був гольфовий костюм з ліловим полиском і шовкова сорочка таких кольорів, які Тоні вибрав би хіба що для піжами.
— Зараз ти зігрієшся,— сказав Ден.
— Тут повно євреїв,— невдоволено мовила Крихітка.
— Так це ж прикмета, що готель добрий,— запевнив Тоні.
— Не вигадуйте,— буркнула Крихітка.
— Ви на неї не зважайте, це вона змерзла,— пояснив Ден.
— А хто б не змерз у твоїй паршивій тарадайці?
Вони випили кілька коктейлів. Потім Ден і Крихітка пішли до свого номера — треба, мовляв, прибратись, бо вони поїдуть на вечірку до одного Денового приятеля, недалечко тут. Тоні з Міллі пішли вечеряти.
— Він добрий хлопець,— сказала Міллі.— І до клубу вчащає. У нас там бувають усякі, але Ден із найпорядніших. Він якось хотів мене за кордон повезти, та чогось не вийшло.
— Ми його дівчині, здається, не сподобались.
— Та вона просто змерзла.
За вечерею Тоні нелегко було підтримувати розмову. Спершу він почав звертати увагу Міллі на сусідів — як робив би, вечеряючи з Брендою в Еспінози.
— Яка гарненька дівчина онде в кутку.
— То підіть сядьте коло неї,— ущипливо відрубала Міллі.
— А гляньте, які в тієї жінки діаманти. Як ви гадаєте — справжні?
— Спитайте в неї, коли вам так цікаво.
— Гляньте, яка приваблива жінка — он та чорнява, що танцює.
— Чого ж ви їй цього не скажете? Ото зраділа б!
Нарешті Тоні зрозумів, що в світі, до якого належала Міллі, вважається нечемним, коли з тобою жінка, виявляти інтерес до інших жінок.
Вони пили шампанське. І обидва детективи теж, невдоволено відзначив собі Тоні. Він про це згадає, коли контора подасть йому рахунок їхніх витрат. Вони не дуже помогли йому з Війні. А десь глибше його весь час муляла думка про те, що вони з Міллі робитимуть після вечері. Та ця проблема розв’язалася сама собою: коли він закурив сигару, з другого кінця їдальні до них підійшов Ден і запропонував:
— Слухайте, коли вам увечері нема чого робити, їдьмо з нами на вечірку до мого приятеля. Там буде весело. Він як гуляє, то вже на всю губу.
— Ой, поїдьмо,— попросила Міллі.
Вечірній костюм Дена був із синьої тканини, що при електричному світлі мала здаватися чорною, але чомусь лишалася зовсім синьою.
Отож Міллі з Тоні поїхали на вечірку до Денового приятеля, де гуляли на всю губу. На вечірці було чоловік двадцять чи тридцять, всі такого крою, як Ден. Денів приятель був вельми гостинний. Коли він не морочився коло приймача, що раз у раз замовкав, то ходив серед гостей і підливав у келихи.
— Добряче питво,— казав він, демонструючи етикетку.— Вам воно не завадить. Питво на славу.
Вони випили чималенько того питва.
Час від часу Денів приятель помічав, Що Тоні не дуже весело. Він підходив, клав йому руку на плече й казав:
— Я такий радий, що Ден привіз вас. Сподіваюсь, вам тут усе до вподоби. Приїздіть іще, коли не буде гостей, подивитесь, як я живу. Ви любите троянди?
— Так, дуже люблю.
— Ну то приїздіть, коли зацвітуть. Вам сподобається, як ви любите троянди. А бодай йому, знову те радіо харчить.
Тоні подумав: а чи сам він бував такий привітний, коли до Геттона несподівано привозили незнайомих гостей.
Трохи згодом він опинився на дивані поряд із Деном.
— Міллі славне дівча,— промовив той.
— Так, славне.
— Знаєте, що я помітив? Вона подобається зовсім не тим чоловікам, що інші дівчата. Таким, як ми з вами.
— Атож.
— І не подумаєш, що в неї уже восьмирічна дочка, правда?
— Так, навіть не віриться.
— Я довго не знав. Та якось запросив її на неділю до Дьєппа, а вона й малу захотіла взяти. Звісно, мені такі фокуси ні до чого, та однаково я її люблю. Вона будь-де знає, як повестися.— Він сказав це, понуро глянувши на Крихітку, що випила забагато отого «добрячого питва», і це було видно по ній.
Вечірка скінчилась аж після третьої. Денів приятель знову запросив Тоні приїхати, коли зацвітуть троянди.
— Навряд чи ви ще десь на півдні Англії побачите такі,— сказав він.
Ден привіз їх до готелю. Крихітка сиділа спереду поруч нього; вона була в сварливому настрої.
— Де ти був цілий вечір? — допитувалась вона.— Я тебе не бачила. Де ти заподівся? Куди ти зашився? Хіба так возять дівчат у гості?