Він був на вісім років старший за Бренду; між ним і Марджорі часом можна було побачити якусь невловну, невиразну подібність, але з Брендою в нього не було анічогісінько спільного ні в зовнішності, ні в натурі. Він дуже рано й непомірно погладшав і носив тягар плоті так, наче ще не звик до нього: наче цей тягар навалили йому на плечі тільки сьогодні вранці і він ще пробує якось зручніше вмостити його; і хода в нього була якась нетверда, і очі бігали, ніби він весь час боявся наразитись на засідку, бо знав, що втекти не зможе. Та це враження було чисто зовнішнє: погляд здавався підозріливим, бо очі ховалися в складках жиру, а рухи були непевні від зусиль зберегти рівновагу, а не від того, що він бентежився через власну незграбність; йому ніколи й на думку не спадало, що вигляд у нього дивний.
Значно більше половини свого часу і грошей Реджі Сент-Клауд витрачав на досить скромні археологічні експедиції за кордоном. Його будинок у Лондоні був повен трофеїв цих експедицій — черепків амфор, позеленілих бронзових сокир, кісток та звугленого дерева; була між усім тим і мармурова греко-римська голова, риси з якої стер час. Реджі написав дві невеликі книжки про свою працю й надрукував власним коштом, присвятивши обидві членам королівської родини. Коли він був у Лондоні, то акуратно ходив до палати лордів; усім його приятелям було вже далеко за сорок, вже кілька років його залічували до їхнього покоління, і лиш поодинокі матері ще не втратили надії зробити його своїм зятем.
— Страшенно прикра вся ця історія з Брендою,— сказав Реджі Сент-Клауд.
Тоні погодився.
— Мати, звичайно, тяжко засмучена. Та й я теж. Скажу щиро — не можу не визнати, що вона повелася вкрай нерозумно, нерозумно й недоладно. І добре розумію, що ви теж засмучені.
— Так,— підтвердив Тоні.
— Та хоч я й розумію ваші почуття, але мушу сказати, що ви, по-моєму, занадто жорстоко повелися з нею.
— Я зробив те, чого хотіла Бренда.
— Любий мій, та вона ж сама не відає, чого хоче. Я вчора бачив того Вівера. Він мені зовсім не сподобався. А вам?
— Та я його майже не знаю.
— Ну, то я вам кажу, що він мені не сподобався. А ви просто штовхаєте Бренду в його обійми. Ось як воно виходить, тому я й кажу, що ви жорстокий. Звичайно, зараз Бренді здається, що вона в нього закохана. Та це ненадовго. Хіба вона може довго кохати такого. Через рік вона повернеться до вас, ось побачите. І Аллен те саме каже.
— Я вже казав Алленові. Я не хочу, щоб вона поверталась.
— Так це ж жорстоко.
— Ні, просто я не зміг би ставитись до неї так, як досі.
— А навіщо ставитись так? Адже люди з літами змінюються. Ось я, наприклад, десять років тому не цікавився нічим пізнішим за шумерську епоху, а тепер мені й християнська здається вартою уваги.
Якийсь час він говорив про якісь tabulae execrationum[16], що їх він недавно відкопав.
— Вони є майже в кожній гробниці,— казав він,— надряпані на свинці, здебільшого в них ідеться про змагання в цирках. Їх звичайно кидали в могилу крізь душник. Досі ми знайшли їх сорок три, а потім сталась ця нещаслива історія, і мені довелось вернутися. Звичайно, мені дуже прикро.
Якусь хвилину він мовчки їв. Ці останні, слова вернули розмову до головної теми. Реджі, видно, ще не все сказав і тепер думав, з якого боку краще підійти. Їв він жадібно, плямкав і часто, сам того не помічаючи, поглинав те, що звичайно люди лишають на тарілці: риб’ячі голови й хвости, курячі кістки, кісточки із персиків, хвостики від яблук, шкуринки з сиру, волокнисті частини артишоків.
— Та й, знаєте, по-моєму, не сама Бренда тут винна,— сказав він.
— А я не дуже задумувався, хто винен.
— Може, й так, але ви поводитесь, як тяжко ображений чоловік,— мовляв, не зможу ставитись до неї, як досі, і таке інше. Я хочу сказати, що у сварці завжди винні обоє, а у вас із Брендою вже давно все йшло невлад. Ось ви, наприклад, багато пили — до речі, налити вам ще бургундського?
— Це Бренда казала?
— Так. А потім, ви з іншими жінками водились. Коли Бренда була в Лондоні, до вас приїздила якась жінка з арабським прізвищем. Хіба це жарти, скажіть самі. Я згоден, що в подружньому житті слід мати певну свободу, та коли нею користуєшся, то не винувать і іншого, розумієте?
— Це Бренда казала?
— Так. Ви не думайте, що я вам хочу вичитувати, чи що, але, по-моєму, ви, коли зважити всі обставини, не маєте права на таку жорстокість до Бренди.
— Вона казала, що я пиячив і Мав роман з цією арабською дамою?
— Ну, я не буду твердити, що вона справді висловилась так, але вона казала, що ви останнім часом випивали і що ви видимо цікавились цією жінкою.
Реджі замовив сливи з вершками. Тоні сказав, що більше нічого не хоче.
А йому ж іще минулої неділі здавалося, що його вже ніщо не може здивувати.
— Тому ви, мабуть, зрозумієте те, що я хочу сказати,— лагідно провадив Реджі.— Ідеться про гроші. Бренда тоді, видно, була дуже схвильована смертю дитини, коли усно домовлялася з вами про аліменти й погодилась на те, що ви їй запропонували.
— Так, я призначив їй п’ятсот фунтів на рік.
— Ну, я б сказав, що ви не маєте права так зловживати її великодушністю. Вона вчинила страшенно нерозважно і тепер визнає, що була тоді просто не при собі.
— І чого ж вона хоче?
— Ходімо, вип’ємо кави.
Коли вони посідали перед каміном у порожній кімнаті для курців, Реджі сказав:
— Я все обговорив з адвокатами й з рідними, і ми вирішили, що треба збільшити суму до двох тисяч фунтів.
— Нічого не вийде. Я не зможу давати стільки.
— Ну, а я повинен дбати про інтереси Бренди. У неї свого майже нічого нема і перспектив ніяких. Мати наша живе на те, що я їй виплачую за батьковим заповітом. Я не зможу давати Бренді нічого. Всі свої кошти я хочу вкласти в експедицію до одного оазису в Лівійській пустелі. У Вівера, по суті, нічого нема, і навряд чи він що зароблятиме. Отож самі бачите...
— Але ж, мій любий Реджі, ви не гірш за мене знаєте, що я не зможу.
— Це ж менше третини ваших прибутків.
— Так, але ж у мене все йде на маєток. Ви знаєте, що ми з Брендою на себе й половини цієї суми не витрачали. І я більше нічого не можу для неї зробити.
— Не сподівався я, що ви на таку позицію станете, Тоні. По-моєму, ви дуже нерозумно робите. Кінець кінцем, хто повірить, що одинокий чоловік не може сьогодні чудово жити за чотири тисячі на рік. Я сам ніколи стільки не мав.
— Але ж тоді мені доведеться відмовитись від Геттона.
— А хіба я не відмовився від Брейклі? І запевняю вас, друже, що ні разу про це не пошкодував. Тоді, звичайно, було прикро, давня звичка, знаєте, та можу вам сказати щиро: коли маєток було продано, я відчув себе іншою людиною. Їдь куди хочеш...
— Але ж я нікуди, крім Геттона, їхати не хочу.
— І, знаєте, в тому, що кажуть лейбористи, багато правди. Боюся, що великі оселі в Англії — це вже минуле.
— А скажіть мені, Бренда усвідомлювала, що мені доведеться розпрощатися з Геттоном, коли я погоджуся?
— Так, здається, про це була мова. Я гадаю, вам неважко буде продати Геттон під шкоду чи щось таке. Пригадую, коли я вирішив збути Брейклі, маклер казав — дуже шкода, що це не готика, бо школи й монастирі охочі до готики. Я певен, що за Геттон вам добре заплатять і кінець кінцем ви станете багатший, ніж тепер.
— Ні, про це не може бути й мови,— відказав Тоні.
— Ви ставите всіх у страшенно прикре становище,— сказав Реджі.— Не розумію, чого ви так затялися.