— Крім того, я не вірю, що Бренда може хотіти чи домагатись від мене такого.
— Помиляєтесь, любий мій. Можу вас запевнити.
— Цього я не збагну.
— Ну що ж...— Реджі пахкнув сигарою.— Не хотів я всього казати, але, мабуть, доведеться. Річ тут не в самих грошах. Бівер, бачте, закомизився. Він каже, що не може взяти Бренду, коли вона не буде як, слід забезпечена. Це, мовляв, буде нечесно щодо неї. І я його розумію.
— Так, я теж розумію,— мовив Тоні.— Отже, ваша пропозиція зводиться до того, що я мушу продати Геттон, щоб купити Бренді Бівера.
— Навіщо ж так гостро,— докірливо мовив Реджі.
— Ну, а я не збираюся цього робити, і квит. Коли це все, що ви мали мені сказати, то бувайте здорові.
— Ні, це не все. Я, мабуть, погано виклав вам справу. Так воно виходить, коли надміру жалієш когось. Бачте, я не просив вашої згоди, а тільки пояснював, що пропонує наша сторона. Я намагався владнати все по-дружньому, але, бачу, це не виходить. Бренда вимагатиме дві тисячі на рік через суд, і з нашими свідченнями ми цього доб’ємося. Дуже шкода, що ви змусили мене викласти все так різко.
— Мені таке й на думку не спадало.
— Правду кажучи, нам теж. Це Біверова ідея.
— Ви, здається, загнали мене в глухий кут.
— Навіщо ж так гостро?
— Мені б хотілося упевнитись, що Бренда теж із цим згодна. Ви не заперечуєте, щоб я подзвонив?
— Будь ласка, будь ласка. Вона, скільки знаю, зараз у Марджорі.
— Брендо, це Тоні... Я щойно повечеряв з Реджі.
— Так, він казав мені, що запросив тебе.
— Він каже, що ти хочеш судитись за аліменти. Це правда?
— Тоні, не залякуй мене. Все роблять адвокати. І не варто заводити мову зі мною.
— Але ж ти знала, що вони вимагатимуть дві тисячі?
— Так, вони казали. Я знаю, це багато, але...
— І ти ж добре знаєш, які мої грошові справи... Ти знаєш, що мені доведеться продати Геттон... Алло, ти слухаєш?
— Слухаю.
— Ти це знаєш?
— Тоні, не змушуй мене, щоб я почувала себе свинею. Все так заплуталось...
— То ти знаєш, чого вимагаєш?
— Так... більш-менш.
— Дякую. Це все, що я хотів спитати.
— Тоні, як ти чудно говориш... Не вішай трубки.
Тоні повісив трубку й вернувся до кімнати для курців. Йому раптом стало зрозумілішим багато з того, що бентежило його. Весь готичний світ розсипався... Не було вже блискучих обладунків на лісових галявинах, гаптованих черевичків на зелених лужках, забігли кудись білі плямисті однороги...
Реджі напівлежав у кріслі.
— Ну, що?
— Поговорив. Ви правду казали. Вибачте, що я зразу не повірив. Так неймовірно здалося.
— Дарма, дарма, любий мій.
— Я вже вирішив, як зробити.
— От і гаразд.
— Бренда не дістане розлучення. Ті свідчення, що я забезпечив у Брайтоні, нічого не варті. Випадково з нами весь час була дивина. Обидві ночі вона спала в тій кімнаті, де мав спати я. Коли ви наважитесь подати в суд, я захищатимусь і виграю справу, але я гадаю, що ви, як побачите свідчення, не захочете судитись. Я виїду на якихось півроку. А коли вернусь, то дам Бренді розлучення, якщо вона захоче, але без ніяких аліментів. Вам зрозуміло?
— Але ж послухайте, друже...
— Бувайте здорові. Дякую за вечерю. Хай вам щастить у розкопках.
Виходячи з клубу, Тоні помітив оголошення, що Джон Бівер має балотуватись у Брет-клубі.
— І хто б подумав, що стариган отак поведеться! — сказала Поллі Кокперс.
— Тепер я розумію, чому в газетах весь час товчуть за реформу закону про розлучення,— озвалась Вероніка.— Це ж просто жах, що йому таке минеться безкарно!
— Не треба було йому зразу казати,— докинула Сукі.
— Та Бренда ж така довірлива,— зауважила Дженні.
— По-моєму, Тоні повівся паскудно,— сказала Марджорі.
— Не знаю,— відказав Аллен.— Я гадаю, це твій братик, йолоп, зіпсував усе.
Розділ п’ятий
В пошуках міста
І
— Ви не знаєте, скільки разів треба обійти круг палуби, щоб вийшла миля?
— А хтозна,— відповів Тоні.— Ви вже, певне, чимало пройшли.
— Двадцять два рази обійшов. Коли звик багато рухатись, то на морі одразу скиснеш. Суденце поганеньке. Часто цією лінією плаваєте?
— Уперше.
— А... Я думав, у вас яка комерція на островах. У цю пору туристів сюди пливе небагато. Більше назад. Тобто додому вертаються. А ви далеко?
— До Демерари.
— А... Якихось копалин шукати?
— Ні, правду кажучи, я Місто шукаю.
Балакучий пасажир спершу здивувався, потім засміявся.
— Ви наче сказали, що шукаєте місто.
— Атож.
— Ви так і сказали?
— Так.
— Я й думав, що ви сказали... Ну дарма, бувайте. Хочу до обіду ще кілька разів обійти.
І рушив палубою далі, ледь похитуючись для рівноваги й раз у раз хапаючись за поруччя.
Вже з годину цей чоловік що три хвилини підходив до Тоні. Спершу Тоні повертав голову йому назустріч і знов відвертався до моря. Потім чоловік почав кивати йому, а тоді казати: «Привіт!», або: «Гойдає!», або «Ось і я»; нарешті зупинився й завів розмову.
Тоні надокучило це безнастанне повторення, і він перейшов на корму. Спустився трапом на нижню палубу. Там у принайтовлених до борту клітках були різні тварини: племінні бугаї, вкритий товстою попоною чистокровний кінь, пара гончаків — усе це везли на Вест-Індські острови. Тоні пробрався між клітками й люками аж на корму, сів там біля лебідки й задивився, як підіймається та опускається обрій над димарями, а вони чорними силуетами вирізняються на тлі присмеркового неба. Тут гойдало більше, ніж на середині судна; тварини неспокійно топтались у своїх тісних клітках, гончаки час від часу починали скімлити. Матрос-індієць зняв із шворки білизну, що цілий день лопотіла на вітрі.
Високі буруни зразу розбивали струмінь за кормою. Судно пливло Ла-Маншем на захід. Коли стемніло, на французькому березі заблимали маяки. Ось яскраво освітленою палубою пройшов стюард, б’ючи в гонг із мідних циліндрів, і балакучий пасажир спустився вниз, щоб помитися перед обідом у теплій морській воді, яка хлюпала у ванні з боку на бік; мило давало в ній ріденьку липку піну. Більш ніхто до обіду не перевдягався. Западали сутінки, а Тоні сидів, поки не подзвонили вдруге. Тоді він скинув у каюті пальто й спустився вниз обідати.
То був перший вечір на морі.
Тоні посадили за капітанським столом, але капітан того вечора був на містку. По обидва боки від Тоні стільці були порожні. Гойдало не дуже, і сітки не натягали, але стюарди прибрали зі столу вази з квітами і змочили скатерку, щоб по ній не совався посуд. Навпроти Тоні сидів темношкірий архідиякон. Його манера їсти була вишукана, але чорні руки на вогкій білій скатерці здавались величезними.
— На жаль, за нашим столом сьогодні не дуже людно,— сказав він.— Я бачу, ви невразливий до хитавиці. Моя дружина в каюті. Вона вразлива.
Архідиякон сказав Тоні, що вертається з якогось конгресу.
Над сходами був салон, що називався «Музичний салон і кабінет». Там весь час була сутінь — вдень світло притемнювали кольорові шибки, ввечері — рожеві шовкові абажури на електричних свічках. Пасажири пили там каву, сидячи на масивних, оббитих кретоном диванах або на обертових стільцях, попригвинчуваних до підлоги перед письмовими столами. Там таки щодня протягом години сповнений гідності стюард порався коло шафи з романами — суднової бібліотеки.
— Не бозна-яке суденце,— озвався балакучий пасажир, сідаючи поряд Тоні.— Та коли визирне сонце, може, буде веселіш.
Тоні закурив сигару, але стюард сказав йому, що тут не курять.