— Дарма,— мовив балакучий пасажир,— ми зараз підемо в бар. Ви знаєте,— додав він за хвилинку,— я мушу вас перепросити. Я отоді перед обідом подумав, що вам клепки бракує. Коли ви сказали, ніби їдете до Демерари шукати міста. Якось чудно мені стало. А потім економ — я за його столом сиджу, там завжди весело і найкраще обслуговують,— розказав мені про вас. Ви дослідник, правда?
— Та начебто правда,— відповів Тоні.
Він якось не зразу звик до того, що він дослідник, бо став ним усього два тижні тому. Навіть два великі ящики в трюмі з його прізвищем і наклейками «До кінцевого порту» — ящики, де лежали такі незвичні для нього речі, як скринька з ліками, автоматична рушниця, табірне спорядження, в’ючні сідла, кіноапарат, динаміт, дезинфекційні засоби, складений човен, фільтри для води, масло в бляшанках і найдивніше з усього — те, що доктор Мессінджер назвав «товари для обміну»,— все це ще не могло до кінця переконати його, що він справді їде в експедицію. Доктор Мессінджер улаштував усе. То він вибирав музичні скриньки й заводних іграшкових мишей, дзеркальця, гребінці, парфуми, ліки, рибальські гачки, сокири, кольорові ракети, сувої штучного шовку, впаковані в ящик з написом: «Товари для обміну». І з самим доктором Мессінджером Тоні познайомився недавно; тепер він лежав на своїй койці, бо був «вразливий», як висловився чорношкірий архідиякон; сьогодні Тоні вперше побачив, що і в нього є людські слабості.
Тоні дуже мало бував за кордоном, У вісімнадцять років, перед вступом до університету, він прожив літо в одного підстаркуватого добродія під Туром, щоб навчитися мови. (... Сірий кам’яний дім, а кругом виноградники. У ванній кімнаті опудало спанієля. Старий називав його Стоп, бо тоді було модно давати собакам англійські назвиська. Тоні їздив велосипедом по прямих білих дорогах, оглядав замки; він мав із собою прив’язані ззаду пакунки з бутербродами, і дрібна пилюка пробивалася крізь папір і рипіла на зубах. Там були ще два юнаки — англійці, отож він не дуже навчився по-французькому. Один з них закохався, а другий на ярмарку в місті вперше в житті впився іскристим «Вувре». Того вечора Тоні виграв у лотерею живого голуба; він випустив його на волю, а тоді побачив, як хазяїн балагана спіймав його сачком...) Потім він іще їздив на кілька тижнів до Центральної Європи з приятелем із Белліола[17]. (Вони раптом виявились багатіями, бо курс марки впав, і жили серед незвичної пишноти в найрозкішніших готельних апартаментах. Тоні купив тоді за кілька шилінгів хутро й подарував його у Мюнхені одній дівчині, що й слова не знала по-англійському). А ще згодом він прожив медовий місяць із Брендою у чужій віллі на Італійській Рів’єрі. (... Кипариси й оливи, баняста церква на схилі гори, між віллою і гаванню, кав’ярня, де вони сиділи вечорами, дивлячись на рибальські човни та на вогні, відбиті в тихій воді, й дожидаючи, коли тишу й спокій збудить швидкий моторний катер. Той катер, що називався «Джазистка», належав одному молодому чепурунові чиновникові, який, здавалось, по двадцять годин на день гасав на ньому туди-сюди, то вилітаючи з гавані, то влітаючи до неї...) Якось вони з Брендою поїхали до Ле-Туке з гольфовою командою Брет-клубу. Оце й усе. Після батькової смерті Тоні більше не виїздив з Англії. У них не було на це грошей; подорожування, та й багато іншого, вони відкладали на той час, коли буде сплачено податок на спадщину, крім того, Тоні не любив покидати Геттон, а Бренда не хотіла лишати самого Джона Ендрю.
Тому Тоні не був вибагливий щодо подорожей і, коли вирішив поїхати за кордон, то насамперед подався до туристичного агентства й вернувся з пакою барвистих проспектів, що рекламували комфортабельні морські рейси на тлі пальм, негритянок і старовинних руїн. Він хотів виїхати за кордон, бо вважав, що так слід повестися чоловікові в його становищі, а крім того, все пов’язане з Геттоном було надовго затруєне для нього, і йому хотілося кілька місяців пожити якнайдалі від людей, що знали його і Бренду, там, де він не зустрічав би раз у раз її, чи Вівера, чи Реджі Сент-Клауда, отож із цим прагненням утекти він і пішов до Гревіль-клубу перечитати проспекти. Він був членом того клубу вже кілька років, але навідувався туди рідко й досі не відмовився від членства лише через те, що забував скасувати наказ банкові пересилати до клубу внески. А тепер, коли і Брет-клуб, і Браун-клуб стали йому ненависні, він був радий, що лишився в Гревіль-клубі. То був клуб інтелектуалів — туди ходили професори, кілька письменників, службовці музеїв і члени наукових товариств. Усі там поводились по-простому, і Тоні, що сидів у кріслі, обіклавшися ілюстрованими брошурками, не здивувався, коли до нього звернувся якийсь незнайомий йому член клубу й запитав, чи не збирається він за кордон. Зате здивувався, коли звів очі й побачив того чоловіка.
Доктор Мессінджер, хоч іще молодий, був бородатий, а Тоні рідко бачив бородатих молодих чоловіків. Крім того, він був дуже низенький, загорілий і вже лисий; червоняста засмага обличчя кінчалася посередині лоба, а вище блідою банею здіймалося тім’я. Він носив окуляри в сталевій оправі, і видно було, що синій сержевий костюм йому незручний.
Тоні підтвердив, що збирається поплавати морем.
— Незабаром я від’їжджаю до Бразілії,— сказав доктор Мессінджер.— А може, до Нідерландської Гвіани. Ще не знаю. Там досі не визначено кордону. Я хотів вибратися на тому тижні, та не вийшло. Може, ви знайомі з таким собі нікарагуанцем, що називає себе то Понсонбі, то Фітцкларенс?
— Ні, не знайомий.
— Ваше щастя. Він оце щойно вкрав у мене двісті фунтів і кілька кулеметів.
— Кулеметів?
— Атож. Я завжди беру один-два в подорож — більше для острашки, розумієте, і для обміну, а тепер їх нелегко купити. Адже не зайдеш до крамниці просто так і не попросиш кулемета.
— Певне, що ні.
— Ну, без кулеметів я ще обійдусь, а от без двохсот фунтів — ніяк.
Тоні держав на колінах розгорнений проспект із знімком Агадірської гавані. Доктор Мессінджер через його плече глянув на знімок.
— А, знаю, цікаве місце,— сказав він.— Ви ж, мабуть, знайомі там із Цінгерманом?
— Ні, я ніколи там не бував.
— Він би вам сподобався — чесний хлопчина. Заробив чимало, продаючи патрони атлаським шейхам ще до замирення. Це, звичайно, взагалі легкі гроші, але він там був найспритніший з усіх. Здається, він тепер держить ресторан у Магадорі.— Потім доктор мрійливо додав: — Шкода, що я не можу підключити до цієї експедиції КГТ[18]. Треба добувати гроші у приватних осіб.
Була перша година, і в залі ставало людніше. Один єгиптолог, розгорнувши хусточку, показував видавцеві церковного тижневика скарабеїв.
— Ходім пообідаємо,— запропонував доктор Мессінджер.
Тоні не збирався обідати в клубі, але не зумів відмовитись: до того ж він був вільний.
Доктор Мессінджер пообідав яблуками й рисовим пудингом. («Мені треба бути дуже обережному з їжею»,— сказав він). Тоні взяв собі холодний біфштекс і пиріг з нирками. Вони сиділи біля вікна у великій їдальні нагорі. Скоро місця довкола них позаймали члени клубу, які в традиційній тут невимушеності зайшли так далеко, що перехилялися через спинку стільця й розмовляли з людьми за сусідніми столами, заважаючи й так не дуже вмілим офіціантам. Але Тоні нічого не чув, заслухавшись того, що розповідав доктор Мессінджер.
— Розумієте, легенда про Місто не вмирає з шістнадцятого сторіччя, з часів перших дослідників. Одні казали, що воно стоїть десь у Мату-Гроссу, другі — у верхів’ях Оріноко, в нинішній Венесуелі. Сам я завжди вважав, що воно в Урарікуері. Я їздив туди торік і зав’язав знайомство з індіанським плем’ям пай-вай: ніхто з білих ще не вертався від них живий. Від пай-ваїв я й дізнався, де шукати Міста. Звісно, ніхто з них там не був, але вони знають про нього. Кожен індіанець між Сьюдад-Боліваром і Парою знає про нього. Але вони не скажуть. Химерні люди. Проте я побратався з одним пай-ваєм — цікава церемонія. Мене закопали по шию в твань, і всі жінки племені плювали на мою голову. Потім ми з’їли з ним жабу, гадюку й жука і після цього стали побратимами. Це він сказав мені, що Місто лежить між витоками Корентейна і Такуту. Там є величезні недосліджені території. Я давно збираюся поїхати туди. Цікавився я й історичним боком проблеми і більш-менш з’ясував, де там узялося Місто. Заснували його вихідці з Перу на початку п’ятнадцятого сторіччя, коли інки були в розквіті сили. В усіх ранніх іспанських пам’ятках згадується така народна легенда. Один із дрібних царків збунтувався й повів свій народ у ліс. У більшості племен є перекази про якийсь чудний народ, що проходив по їхніх землях.