Тоні розповів їй про експедицію; про середньовічних переселенців із Перу, про довгу валку, що пробиралася горами й лісами, про лам, навантажених виробами вправних ремісників, про чутки, що поширювались аж до узбережжя й вабили в ліси шукачів пригод; про їхню майбутню подорож спочатку річками проти течії, а потім через джунглі індіанськими стежками й ніким не сходженим краєм; про ту річку, до якої вони дійдуть,— там вони, як сказав доктор Мессінджер, зроблять піроги з кори й знов попливуть водою, а врешті прибудуть до мурів Міста, як вікінги до Візантії.
— Звісно,— додав він,— може, ніякого Міста й немає. Та однаково подорож буде цікава.
— От якби я була чоловіком,— сказала Тереза.
Після вечері вони танцювали під грамофонну музику, а потім дівчина смоктала лимонад крізь дві соломинки, сидячи на лавці коло палубного бару.
Цілий тиждень блакитні води ставали все прозоріші й тихіші, сонце пекло все гарячіше й лилося на судно та пасажирів, сповнюючи їх добрим, погідним настроєм; блакитні води відбивали сонце тисячами блискучих цяток, що сліпили пасажирам очі, коли вони видивлялися вдалині дельфінів та летючих риб; прозорі блакитні води на мілинах, крізь які на багато сажнів углиб видно було срібний пісок та обточену гальку; тепла, ласкава тінь під тентами на палубі,— пароплав плив по величезному, обведеному рівною лінією обрію синьому кружалу, що яскріло на сонці.
Тоні й міс де Вітре розважалися метанням обручів та дисків, кидали зблизька мотузяні кільця у відро. («Ми попливемо невеликим суденцем,— казав доктор Мессінджер,— щоб на ньому не було оцих безглуздих палубних ігор»). Тоні двічі вгадав, скільки вже пропливло судно, і виграв на тому вісімнадцять шилінгів. Він купив для міс де Вітре у перукаря вовняного зайця.
Тоні не звик вживати звертання «міс». Він не пригадував, щоб звертався так до когось, крім міс Тендріл. Але Тереза перша назвала його Тоні, побачивши це ім’я, вигравіруване на його портсигарі почерком Бренди. «От глянь,— сказала вона,— так звали того нареченого нашої американки, що покинув її»; і відтоді вони почали називати одне одного просто на ім’я, дуже тішачи інших пасажирів, для яких початок їхнього роману був чи не єдиною розвагою.
— Просто не віриться, що це той самий пароплав, що й у ті непогожі дні,— сказала Тереза.
Уже з’явився перший острів — зелена смуга пальм, лісисті гори за ними і містечко, що тулилося над затокою. Тереза й Тоні зійшли на берег і подались купатися. Тереза плавала погано, кумедно вистромивши голову сторч із води. На Трінідаді, власне, купатись нема де, пояснила вона. Обоє трохи полежали на щільному сріблястому піску, а потім вернулися до міста труською парокінною коляскою, яку найняв Тоні, повз нужденні халупи, з яких вибігали чорні хлопчаки — канючити грошей або, почепившись на задню вісь, проїхатись у білій пилюці. У місті не було де й повечеряти, отож вони до заходу сонця вернулись на пароплав: Він зупинився далеченько від берега, але з палуби, де вони стояли після вечері, перехилившись через поруччя, чути було в ті хвилини, коли не скреготіла лебідка, як гомонять і співають на вулицях. Тереза взяла Тоні під руку, але на палубі тислися пасажири, комерційні агенти, чорняві низенькі чоловіки зі списками вантажів. Танців того вечора не було. Вони піднялись на шлюпкову палубу, і Тоні поцілував Терезу.
Доктор Мессінджер повернувся на пароплав останнім катером. Він зустрів у місті знайомого. Йому дуже не подобалася та приязнь, що зав’язалась між Тоні й Терезою, і він розповів Тоні про одного свого приятеля, якого вдарили ножем у смірнському завулку: мовляв, ось до чого доводять жінки.
З прибуттям на острови спокійно життя на судні розладналось. Деякі пасажири зійшли на берег, натомість прийшли нові; чорний архідиякон теж зійшов, попрощавшися з усіма за руку; останнього ранку його дружина обійшла всіх з карнавкою, збираючи гроші на ремонт органа. Капітан так і не з’явився в їдальні. Навіть перший приятель Тоні вже не перевдягався до обіду; в зачинених цілий день каютах було душно.
Тоні й Тереза скупалися знову на Барбадосі й об’їхали острів, оглядаючи схожі на замки церкви. Вони пообідали в готелі на горі за містом; їм подали летючих риб.
— Приїздіть колись до нас, покуштуєте справжньої креольської кухні,— сказала Тереза.— У нас є багато старих, ще плантаторських, рецептів.. Познайомитесь з моїми татом і мамою.
З тераси, де вони обідали, видно було вогні пароплава — яскраво освітлені палуби, по яких ходили люди, і два ряди ілюмінаторів.
— Післязавтра Трінідад,— сказала Тереза.
Вони говорили про експедицію, і Тереза зауважила, що там, певне, буде небезпечно.
— Мені не подобається доктор Мессінджер,— сказала вона.— Анітрохи.
— Вам тепер доведеться вибирати чоловіка.
— Авжеж. Із сімох. Один, Оноре, подобався мені, але ж я не бачила його два роки. Він учився на інженера. Є ще один, на прізвище Мендоса, дуже багатий, але він не справжній трінідадець. Його дід приїхав із Домініки, і кажуть, що в ньому є негритянська кров. Мабуть, я вийду за Оноре. Мама завжди згадувала його, коли писала мені, і він посилав мені подарунки на різдво й на день народження. Усякі дрібниці, бо в Порт-оф-Спейні нема добрих магазинів.
Згодом вона спитала:
— Ви ж вертатиметесь через Трінідад, правда? І я вас побачу. Ви довго пробудете в джунглях?
— Ви встигнете вийти заміж.
— Тоні, а чого ви не одружений?
— А я одружений.
— Невже?
— Так.
— Ви мене дражните.
— Ні, справді. Принаймні був.
— А...
— Ви здивовані?
— Не знаю. Я чогось думала, що ні. А де ваша дружина?
— У Англії. Ми посварились.
— А... Котра година?
— Ще рано.
— Вертаймося вже.
— Ви справді хочете вернутись?
— Хочу, коли ваша ласка. Чудовий був день.
— Ви це кажете так, ніби прощаєтесь зі мною.
— Справді? Ні, чого ж..
Шофер-негр на шаленій швидкості привіз їх до міста. Потім вони сиділи в шлюпці і, колихаючись на хвилях, пливли до судна. Удень, розвеселившись, вони купили опудало-рибу. Тепер Тереза згадала, що забула його в готелі.
— Дарма,— сказала вона.
За Барбадосом блакитні води кінчилися. Коло Трінідаду море було каламутне й безбарвне від намулу, що його виносила з континенту Оріноко. Тереза цілий день пробула, в каюті, пакуючись.
Другого дня вона похапцем попрощалася з Тоні. Її батько приплив катером забрати її. Він був жилавий, засмаглий, з довгими сивими вусами, в панамі й елегантному шовковому костюмі, курив манільську сигару — справжній работорговець із минулого сторіччя. Тереза не відрекомендувала йому Тоні. «На пароплаві познайомились»,— очевидно, пояснила вона.
Тоні ще раз побачив її в місті — Тереза їхала з якоюсь дамою, певне, з матір’ю. Вона помахала йому рукою, але не зупинилась.
— Страшенно горді оці старі креоли,— сказав той пасажир, що перший заприязнився з Тоні, а тепер знову присусідився до нього.— Майже всі бідні, як церковні миші, а як кирпу гнуть! На судні, бувало, заприятелюєш із таким, а допливеш до порту — і прощай. Думаєте, в дім запросять? Нізащо.
Тоні провів два дні з цим першим приятелем, що мав у місті ділові зв’язки. Другий день лив дощ, і, вони весь час сиділи на терасі готелю. Доктор Мессінджер наводив якісь довідки в сільськогосподарському інституті.
Каламутне море між Трінідадом і Джорджтауном; розвантажений пароплав сильно гойдало. Доктор Мессінджер знов зачинився в каюті. Весь час лив дощ, легкий туман сповивав корабель, і здавалось, наче вони пливуть по невеликій бурій калюжі. Ніби розтинаючи дощ, розмірено завивала сирена. На пароплаві лишилося з десяток пасажирів, і Тоні меланхолійно блукав безлюдними палубами або сидів сам у музичному салоні, знов вертаючись думками на заборонену стежку — до алеї високих берестів у Геттоні та до гаїв, де саме розпускалися бруньки.