Стежка була заросла, її часто перегороджували трухляві стовбури. Довелося перебрести по коліна два ручаї, що впадали в річку. Під ногами було то тверде плетиво голого коріння, то вогке й слизьке опале листя.
Нарешті вони дісталися до селища. Воно з’явилось перед ними несподівано, коли вони вийшли з хащів на широку галявину. Там стояло вісім чи дев’ять круглих глиняних хатин, укритих пальмовим листям. Людей не видно було, тільки дві-три ріденькі цівки диму, які здіймались прямо вгору в ранковому повітрі, свідчили, що тут хтось живе.
— Люди вся дуже лякався,— сказав негр.
— Іди розшукай когось, ми поговоримо з ним,— сказав доктор Мессінджер.
Негр підійшов до низеньких дверей найближчої хатини й зазирнув туди.
— Там нема чоловіки, самі жінки,— сповістив він.— Вони одягайся. Виходь сюди! — гукнув він у темну хатину.— Хазяїн хоче твоя балакай!
Нарешті з хатини боязко вийшла невеличка кривонога стара жінка в брудній коленкоровій сукні, яку вона, очевидно, надягала тільки для гостей, і перевальцем підступила до них. Ноги в неї були туго обмотані по кісточках блакитним намистом. Рівне волосся звисало пасмами, очі вона втупила в череп’яну миску з якоюсь рідиною, що її несла в руках. За кілька кроків від Тоні й доктора Мессінджера вона поставила миску додолу і, не підводячи очей, потисла їм обом руки. Потім нахилилась, підняла миску й піднесла її докторові Мессінджеру.
— Касірі, — пояснив він.— Тубільний напій з переграної маніоки.
Він трохи випив і передав миску Тоні. В мисці була густа білувата юшка. Коли Тоні теж сьорбнув її, доктор Мессінджер пояснив:
— Його дуже цікаво роблять. Жінки пережовують корінь і спльовують жуйку у видовбаний оцупок дерева.
Потім звернувся до жінки говіркою вапішіана. Жінка вперше глянула на нього. На її широкому, вилицюватому обличчі не було ніякого виразу — ні розуміння, ні зацікавлення. Доктор Мессінджер спитав її знову, докладніше. Жінка взяла миску з рук у Тоні й поставила на землю.
Тим часом і з інших хатин стали визирати люди. Але вийти наважилась тільки одна жінка. Вона була дуже товста і довірливо всміхалася гостям.
— Добрий ранок,— сказала вона.— Здрастуйте. Я Роза. Я добре балакай по-англійському, Я два роки жила з містер Форбс. Дай сигарета.
— Чого ця жінка не відповідає?
— Вона не балакай по-англійському.
— Але ж я говорю по-вапішіана.
— Вона макуші. Тут усі макуші.
— А... Я не знав. А де чоловіки?
— Пішла три дні полювати.
— А коли вернуться?
— Пішла по кабани.
— Коли ж вони вернуться?
— Ні, кабани. Багато кабани. Чоловіки вся полювати. Дай сигарета.
— Слухай, Розо, мені треба до пай-ваїв.
— Ні, тут — макуші. Всі люди макуші.
— Але нам треба до пай-ваїв.
— Ні, всі макуші. Дай сигарета.
— Шкода праці,— сказав доктор Мессінджер.— Доведеться чекати, поки вернуться чоловіки.— Він вийняв з кишені пачку сигарет.— Дивись, сигарети,— сказав він жінці.
— Дай.
— Коли чоловіки вернуться з полювання, прийдеш до річки й скажеш мені. Зрозуміла?
— Ні, чоловіки полювати кабани. Дай сигарета.
Доктор Мессінджер віддав їй сигарети.
— Що твій ще є? — спитала вона.
Доктор Мессінджер показав на пакунок, що його другий негр поклав на землю.
— Дай,— сказала вона.
— Коли чоловіки вернуться, я тобі багато дечого дам, тільки хай відведуть мене до пай-ваїв.
— Ні, тут усі макуші.
— Ні, не буде пуття,— сказав доктор Мессінджер.— Вертаймося до табору й почекаймо. Чоловіки вже три дні як пішли. Навряд чи їх ще довго не буде... Шкода, що я не знаю говірки макуші.
Всі четверо повернули назад. Годинник Тоні показував десяту, коли вони прийшли до табору.
Коли на річці Ваурупанг була десята година, у Вестмінстері почались дебати. Джок давно вже подав запит, підказаний йому виборцями. І сьогодні він мав обговорюватись.
— Я хотів би запитати міністра сільського господарства, чи не має наміру шановний член парламенту з огляду на демпінговий імпорт у нашу країну японських консервів із свинини зменшити стандарт на товщину бекону в стосімдесятифунтових свиней із двох з половиною дюймів до двох.
За міністра відповів заступник:
— Запит уважно вивчається. Як, напевне, розуміє шановний член парламенту, питання імпорту консервів стосується міністерства торгівлі, а не міністерства сільського господарства. Щодо стандарту на свиней я мушу нагадати шановному членові парламенту, що стосімдесятифунтовий стандарт, як йому напевне відомо, установлено за вимогами виробників бекону і він не стосується безпосередньо м’ясних консервів. Це питання розглядає спеціальна комісія, яка ще не подала своїх висновків.
— Чи шановний член парламенту розгляне питання про збільшення максимальної товщини сала на хребті?
— Про це треба подати окремий запит.
Того дня Джок вийшов з палати вдоволений: він нарешті зробив для виборців щось істотне.
Через два дні індіанці вернулися з полювання. Дожидати їх було нестерпно нудно. Доктор Мессінджер по кілька годин на день перебирав товари. Тоні ходив з рушницею в ліс, але з цього берега річки дичина кудись поділася. Одному негрові скат дуже поранив ногу; після цього вони вже не купалися в річці, а милися з цинкового відра. Коли до табору дійшла звістка, що індіанці вернулись, Тоні й доктор Мессінджер пішли до селища, але вже почалося свято, і в селищі всі були п’яні. Чоловіки лежали в гамаках, а жінки бігали між ними, підносячи калабаші з касірі. Пахло смаженою свининою.
— Раніш як за тиждень не протверезіють,— сказав доктор Мессінджер.
Весь той тиждень негри нудилися в таборі; вони прали свою одежу й вішали на бортах човна, на осонні, ловили рибу й приносили чималу здобич, нанизану на палицю (риба була наче гумова, без ніякого смаку), а вечорами співали біля вогнища. Поранений лежав у гамаку, голосно стогнучи, і раз у раз просив ліків.
На шостий день прийшли індіанці. Вони потисли всім руки, а потім відійшли на узлісся й стали там, розглядаючи табір. Тоні спробував сфотографувати їх, але вони втекли, хихочучи, мов школярки. Доктор Мессінджер розіклав на землі привезені для обміну товари.
Увечері індіанці пішли, але на ранок вернулись — цього разу значно більшим гуртом. З’явилося все селище. Роза сіла в гамак Тоні під пальмовим дашком.
— Дай сигарети,— сказала вона.
— Скажи їм, щоб провели мене до краю пай-ваїв,— відказав доктор Мессінджер.
— Пай-вай поганий люди. Макуші до пай-вай не ходи.
— Скажи, що мені треба чоловіків. Я дам їм рушниці.
— Дай сигарети...
Переговори тривали два дні. Врешті дванадцятеро чоловіків погодились; семеро з них неодмінно хотіли взяти з собою жінок. Серед тих жінок була й Роза. Коли про все домовились, у селищі знов почався бенкет і індіанці знов перепились. Правда, цього разу пиятика тривала не так довго, бо жінки не встигли наготувати багато касірі. Через три дні караван зміг вирушити.
В одного з чоловіків була довга шомпольна одностволка; в інших — луки й стріли; всі були голі, тільки мали червоні пов’язки на стегнах. Жінки були в брудних коленкорових сукнях, подарованих багато років тому мандрівним проповідником; їх берегли для такої нагоди. На плечах жінки несли плетені кошики, причеплені до надітого на лоб ременя. В тих кошиках вони несли все найважче, зокрема харчі для себе й своїх чоловіків. Роза на додачу мала ще парасольку з погнутою срібною ручкою — пам’ятку про життя з містером Форбсом.