— Ну навіщо тобі твої падлючі ноги? На ось, візьми, стьобнеш його, коли стрибатимете.
І він подав Джонові нагай.
Няня перечитувала коло воріт листа від сестри.
Джон відвів Грома назад і знову спробував подолати бар’єр. Цього разу вони помчали просто на жердину.
Бен гукнув: «Ноги!» Джон щосили вдарив Грома п’ятами і згубив стремена. Бен здійняв руки до неба, наче ганяв ворон. Грім стрибнув; Джон вилетів із сідла і гепнувся на траву.
Няня злякано схопилася з місця:
— Що сталося, містере Гекет? Він забився?
— Він цілісінький,— сказав Бен.
— Я цілісінький,— сказав Джон.— Грім, певно, спіткнувся.
— Де там у біса спіткнувся. Просто ти розкарячив свої падлючі ноги й сів на гепу. Гляди вдруге міцно тримай повіддя. Так ти все полювання прогавиш.
За третім разом Джон перестрибнув через бар’єр; засапаний, тремтячий, згубивши стремено і вчепившись, як і раніше, рукою в гриву, він усе-таки всидів у сідлі.
— От бач. Перелетів, мов та пташечка. Іще раз?
Іще двічі Джон на Громі перестрибував через жердину, а потім няня сказала, що час уже йти додому пити молоко. Поні завели до стайні.
Няня вигукнула:
— Ой лишенько! Диви, як ти забруднив курточку!
Бен сказав:
— Скоро ти в нас призи на перегонах братимеш.
— Моє шанування, містере Гекет!
— Моє шанування, добродійко!
— До побачення, Бене! Можна, я ввечері прийду подивитись, як ти чистиш коней?
— Не моя тут воля. Спитай у няні. Але, знаєш, у сірого биндюга завелися глисти. Хочеш подивитись, як я даватиму йому ліки?
— Хочу, хочу! Няню, можна я піду подивлюся?
— Спитай у мами. А тепер ходімо, досить з тебе на сьогодні коней.
— Не досить,— сказав Джон.— Ніколи не досить.
По дорозі додому він попросив:
— Можна, я питиму молоко в маминій кімнаті?
— Там буде видно.
Няня завжди відповідала ухильно, приміром так: «Побачимо», або: «Хтозна», або: «Не скажеш — не збрешеш»; як мало це було схоже на грубі й рішучі Бенові вислови.
— А що буде видно?
— Та багато чого.
— Ну а все-таки?
— Скажімо, чи будеш ти питати про всякі дурниці.
— Дурна стара хвойда!
— Джоне! Як ти смієш! Що це ти придумав!
Радий своїй вихватці, Джон висмикнув руку з няниної, руки і почав витанцьовувати перед нею, виспівуючи: «Дурна стара хвойда! Дурна стара хвойда!» — аж поки вони дісталися до бічних дверей. Коли вони зійшли на ганок, няня мовчки зняла з нього гамаші; її похмурий вигляд трохи протверезив його.
— Іди зараз же до дитячої кімнати,— наказала няня.— А я побалакаю про твою поведінку з мамою.
— Няню, пробач мені. Я не знаю, що воно означає, але я не хотів цього сказати.
— Зараз же йди до дитячої кімнати.
Бренда чепурилася перед дзеркалом.
— Відколи Бен Гекет почав учити його їздити верхи, ласкава пані, він геть відбився від рук.
Бренда поплювала в туш для вій.
— І все-таки, що саме він сказав?
— Та в мене язик не повернеться вимовити таке, ласкава пані.
— Дурниці! Кажіть, та й усе. А то я подумаю, що він сказав щось іще гірше.
— Та куди вже там гірше... Він обізвав мене дурною старою хвойдою, ласкава пані.
Бренда пирхнула в рушник.
— Він так вас обізвав?
— І то не раз. Він витанцьовував перед моїм носом до самого дому і виспівував на все горло.
— Зрозуміло... Ви добре зробили, що розповіли мені.
— Спасибі вам, ласкава пані, а коли вже зайшла мова, я мушу сказати вам, що, як на мене, то Бен Гекет зовсім не знає міри з цією верховою їздою. Це дуже небезпечно. Сьогодні вранці дитина вилетіла з сідла й мало не скалічилась.
— Гаразд, няню. Я побалакаю з містером Ластом. Вона побалакала з Тоні. Обоє сміялися до сліз.
— Любий,— сказала Бренда,— поговорити з ним треба тобі. Серйозні розмови вдаються тобі краще.
— А я гадав, що «хвойда» дуже гарне слово,— заперечив Джон.— Та й Бен усіх так називає.
— Йому не слід так робити.
— Я з усіх на світі найдужче люблю Бена. І він найрозумніший на світі.
— Ти ж розумієш, що не можеш любити його дужче за маму.
— А я все одно люблю дужче. Багато дужче.
Тоні відчув, що пора вже припинити суперечку й прочитати проповідь, яку він заздалегідь приготував.
— Слухай, Джоне. Ти вчинив дуже негарно, обізвавши няню дурною старою хвойдою. По-перше, ти її образив. Подумай, скільки вона робить для тебе щодня..
— Їй за це платять.
— Помовч. По-друге, люди твого віку і твого суспільного становища не вживають таких слів. Люди бідні вживають певні вислови, що їх не личить уживати джентльменам. Ти джентльмен. Коли ти виростеш, цей дім і ще багато чого належатиме тобі. Ти повинен навчитися розмовляти, як людина, що володітиме цим усім, повинен навчитися бути уважним до тих, кому менше поталанило, ніж тобі, і особливо до жінок. Ти мене розумієш?
— Беневі поталанило менше, ніж мені?
— До чого тут Бен! А тепер ти підеш нагору, попросиш пробачення в няні й пообіцяєш ніколи більше її так не обзивати.
— Гаразд.
— А оскільки ти так погано поводився сьогодні, я забороняю тобі завтра їздити верхи.
— Завтра неділя.
— Ну, тоді післязавтра.
— Ти сказав «завтра», нечесно міняти.
— Джоне, не переч. Якщо ти не поводитимешся як слід, я відішлю Грома назад до дядька Реджі і скажу йому, що поні не може лишатись у такого поганого хлопчика. Тобі ж не хотілося б цього, правда?
— А нащо він дядькові Реджі? Грім його не вдержить на собі. Та й його ж ніколи нема, він завжди за кордоном.
— Він віддасть його іншому хлопчикові, та не в цім річ. А тепер біжи попроси пробачення в няні.
Вже коло дверей Джон сказав:
— То мені можна їздити в понеділок? Ти ж сказав завтра.
— Та, виходить, що можна.
— Ура! Грім бігав сьогодні дуже добре. Ми стрибали через жердину, дуже високо. Спершу він заноровився, а тоді перелетів, мов та пташечка.
— А ти не падав?
— Упав один раз. Грім не винен. Просто я розкарячив свої падлючі ноги й сів на гепу.
— Ну, як твоя нотація? — запитала Бренда.
— Погано, вкрай погано.
— Річ у тому, що няня ревнує хлопця до Бена.
— Боюся, що невдовзі й ми його ревнуватимемо.
Вони снідали за маленьким круглим столиком, що стояв посеред величезної їдальні. В цій кімнаті ніяк не вдавалося підтримувати рівномірну температуру; навіть коли один бік пекло від жару з каміна, другий аж дубів від протягу, яким мело з усіх кутків. Бренда і сяк і так ставила і ширми, і переносний електричний радіатор, але пуття з того було мало, у їдальні стояв лютий холод.
Хоч Тоні з Брендою були обоє цілком здорові і зовсім не гладкі, вони додержували дієти. Це розважало їх за їжею й рятувало від двох некультурних крайнощів, що загрожують самотнім їдцям: від нестримної ненажерності і безладного харчування омлетами та сендвічами з недосмаженим м’ясом. Раціон, який вони для себе обрали, не допускав поєднання протеїну й крохмалю в одній трапезі. Вони завели собі каталог, де було зазначено, які продукти містять протеїн і які — крохмаль. Більшість звичайних страв складалися і з того, і з того, і для Бренди з Тоні стало розвагою вибирати меню. Звичайно кінчалося тим, що вони замовляли якусь страву «на пробу».