В тих краях індіанських осель не було. Останні п’ять днів мандрівникам бракувало води. Ваурупанг лишився позаду, а струмки, які траплялися їм дорогою, були здебільшого, пересохлі; доводилось шукати вище чи нижче по річищу теплих застояних ковбань. Та через два тижні вони знов натрапили на глибоку, прудку річку, що текла на південний схід. Там уже починалась країна пай-ваїв, і доктор Мессінджер назвав місце, де вони спинилися, «другим базовим табором». Над річкою хмарами літали мухи кабурі.
— Джоне, тобі, мабуть, час відпочити.
— Від чого, мамусю?
— Ну, взагалі... Я в липні їду до Каліфорнії. До Фішбаумів — не до паризьких, а до дружини Арнольда Фішбаума. Добре було б, якби ти поїхав зі мною.
— Гаразд, мамусю.
— Тобі ж хочеться, правда?
— Мені? Авжеж, хочеться.
— Це ти від Бренди перейняв манеру говорити. Чоловікам так не личить, смішно.
— Вибач, мамусю.
— Ну гаразд, домовилися.
На смерканні мухи кабурі зникали. Але вдень від них доводилось закриватися; вони обсідали неприкрите тіло, як хатні мухи варення, а укуси їхні відчувались аж тоді, коли, насмоктавшись, вони відпадали й лишали червоний болючий пухир з чорного цяткою посередині. Тоні й доктор Мессінджер весь день не скидали бавовняних рукавичок і муслінових сіток, що звисали з-під капелюхів. Потім вони стали казати двом жінкам, щоб сиділи біля їхніх гамаків і обмахували їх гілками. Найменший подув відганяв мух, та як тільки Тоні й доктор Мессінджер засинали, жінки переставали махати, і вони зразу прокидались від сотень укусів. Індіанці терпіли мух, як корови гедзів,— покірливо, але час від часу шалено ляскали себе по плечах та стегнах.
Після смерку ставало трохи легше, бо в цьому таборі москітів було мало, але вампіри цілу ніч билися в їхні сітки.
Індіанці не хотіли полювати в цьому лісі. Казали, що тут нема дичини, але доктор Мессінджер пояснив Тоні, що вони бояться злих духів племені пай-вай. Харчі танули швидше, ніж розраховував доктор Мессінджер. Під час походу важко було наглядати за припасами, і тепер не вистачало мішка фаріньї, півмішка цукру й мішка рису. Доктор Мессінджер запровадив суворе раціонування; він сам видавав пайки, відміряючи все емальованим кухлем; але й тоді жінки примудрялися за спиною в нього красти цукор. Доктор Мессінджер з Тоні майже докінчили ром; лишилась одна пляшка, яку берегли для якихось надзвичайних випадків.
— На самих консервах далі не можна,— невдоволено сказав доктор Мессінджер.— Треба, щоб чоловіки щось уполювали.
Але індіанці сприйняли цей наказ із похмурим, байдужим виразом і не зрушили з місця.
— Тут нема птах, нема звір,— пояснила Роза.— Усе пішло. Може, піймай риба.
Та індіанців годі було умовити, щоб вони щось зробили. Вони бачили мішки й пакунки з їжею, навалені на березі; коли все оце поїдять, тоді, мовляв, буде час полювати й рибалити.
Вже треба було робити човни.
— Це напевне басейн Амазонки,— сказав доктор Мессінджер.— Мабуть, ця річка впадає в Ріу-Бранку або в Ріу-Негру. Пай-ваї живуть понад берегом, а Місто, судячи з усіх переказів, стоїть десь нижче по річці, на одній з її приток. Коли ми дійдемо до першого селища пай-ваїв, то зможемо знайти там провідників.
Човни робили з кори. Три дні розшукували великі й прямі дерева. Зрубали четверо дерев і обробляли їх на місці, розчистивши хащі на кілька футів довкола. Кору знімали широкими ножами; на це пішов ще тиждень. Працювали індіанці терпляче, але невміло; знімаючи кору з одного дерева, попсували її. Тоні й доктор Мессінджер не могли їм допомагати: весь той тиждень вони стерегли цукор від жінок. Чоловіки ходили по табору та в довколишніх хащах зовсім нечутно; босі ноги наче зовсім не торкались опалого листя, голі плечі не ворушили переплетеного гілля; мова їхня була скупа й тиха, вони ніколи не теревенили й не сміялися з жінками, лише зрідка щось буркали, працюючи. Тільки раз вони розвеселились — коли в одного, що обдирав кору, ковзнув ніж і глибоко врізав пучку великого пальця. Доктор Мессінджер помазав рану йодом і перев’язав. Відтоді всі жінки почали чіплятися до нього, щоб мазав йодом подряпини на руках і ногах.
Двоє дерев обдерли одного дня, третє — наступного (те, котре пошкодили), а четверте ще через два дні: воно було найбільше. Коли вся кора була відокремлена від деревини, четверо чоловіків стали обабіч стовбура й стягли з нього кору. Вона відразу скрутилася в порожнистий циліндр, який індіанці віднесли до річки й спустили на воду, прив’язавши ліаною до дерева.
Зробити із знятої кори човни було неважко. Четверо індіанців розтягували її на боки, а двоє вставляли розпірки. Кінці лишили відкритими і трохи загнули вгору, щоб вони здіймались над водою (коли човен був навантажений, він осідав у воду всього на один-два дюйми). Потім індіанці заходилися робити весла з однією лопаттю; це теж було нескладне діло.
Доктор Мессінджер щодня допитувався у Рози:
— Коли будуть готові човни? Спитай чоловіків.
І вона відповідала:
— Зараз.
— Скільки днів? Чотири? П’ять? Скільки?
— Ні, небагато. Човен кінчай зараз.
Нарешті стало видно, що робота кінчається, і доктор Мессінджер почав готуватися до від’їзду. Він розібрав припаси, поділивши відібране на дві частини; вони з Тоні мали сидіти в різних човнах, кожен брав з собою рушницю з патронами, фотоапарат, консерви, товари для обміну та особисті речі. На третій човен, у якому мали пливти самі індіанці, вантажили борошно, рис, цукор, фарінью та харчі для індіанців. Усі припаси не вміщалися в човни, тож «аварійний запас» склали трохи вище на березі.
— З нами поїде восьмеро. Четверо лишаться з жінками стерегти табір. А як дістанемось до пай-ваїв, далі все буде просто. Тоді макуші хай вертаються додому. Сподіваюсь, вони не розікрадуть наших припасів. Тут нема нічого ласого для них.
— А може, взяти з собою Розу — як перекладача?
— Так, мабуть, треба взяти. Я скажу їй.
До вечора все було готове, крім весел. І, коли запала рятівна пітьма, Тоні й доктор Мессінджер поскидали рукавички та сітки, що цілий день заважали їм, і покликали до себе Розу.
— Розо, ми хочемо взяти тебе з собою. Ти нам потрібна, щоб розмовляти з чоловіками. Зрозуміла?
Роза не відповіла. На її обличчі, освітленому ліхтарем, що стояв на ящику між ними, не було ніякого виразу; на очах тінь від випнутих вилиць, довгі патли прямого волосся, ріденька мережка татуювання на лобі й на губах, опасиста постать у брудній ситцевій сукні, криві брунатні ноги.
— Зрозуміла?
Та Роза все мовчала, вона неначе вдивлялась понад їхніми головами в темний ліс, але очі ховались у тіні.
— Слухай, Розо, всі жінки й четверо чоловіків лишаться тут у таборі. Восьмеро чоловіків попливуть човнами до селища пай-ваїв. І ти попливеш. Як допливемо до пай-ваїв, чоловіки й ти вернетесь до табору, до решти. А потім додому. Зрозуміла?
Роза нарешті заговорила:
— Макуші не ходи з пай-вай.
— Я не прошу тебе, щоб ти йшла з пай-ваями. Ти з чоловіками довезеш нас до пай-ваїв, а потім вернешся до макуші. Зрозуміла?
Роза підняла руку й окреслила нею коло, що охоплювало табір, стежку, якою вони прийшли, і широку савану позаду.
— Макуші там,— сказала вона. Потім підняла другу руку й махнула в той бік, куди текла річка.— Пай-вай там. Макуші ніколи не ходи з пай-вай.
— Слухай же, Розо. Ти розумна жінка. Ти два роки жила з чорним джентльменом, містером Форбсом. Ти любиш сигарети...
— Так, дай сигарети.
— Ти попливеш із чоловіками, і я дам тобі багато, багато сигарет.
Роза тупо дивилася перед себе й мовчала.
— Слухай. Із тобою ж буде твій чоловік і ще семеро ваших, чого ж тобі боятись. А ми без тебе не зможемо говорити з чоловіками.