— Чоловіки не ходи,— сказала Роза.
— Підуть, підуть. Треба тільки знати, чи й ти підеш.
— Макуші не ходи з пай-вай,— знов сказала Роза.
— О господи! — втомлено зітхнув доктор Мессінджер.— Ну дарма, вранці поговоримо.
— Дай сигарета...
— От халепа буде, як вона не піде.
— А ще більша, як ніхто з них не піде,— мовив Тоні.
Другого дня човни були готові. Ополудні їх спустили на воду й припнули до берега. Індіанці мовчки готували собі обід. Тоні з доктором Мессінджером їли язик, варений рис і консервовані персики.
— З припасами все гаразд,— сказав доктор Мессінджер.— Вистачить щонайменше на три тижні, а до пай-ваїв ми дістанемось за день чи два. Завтра вирушимо.
Плату індіанцям — рушниці, рибальські гачки та сувої ситцю — залишили в селищі. Але в них ще було з десяток ящиків товарів для дальшої подорожі. Окіст кабана коштував жменю дробу чи двадцять пістонів,— жирна птиця — разок намиста.
Годині о першій, коли скінчили обідати, доктор Мессінджер знов покликав Розу.
— Завтра вирушаємо,— сказав він.
— Так, зараз.
— Скажи чоловікам те, що я сказав тобі вчора. Восьмеро попливуть у човнах, решта чекатимуть тут. Ти попливеш з нами. Оці припаси лишаться тут. А оці — скласти в човни. Скажи так чоловікам.
Роза мовчала.
— Ти зрозуміла?
— Чоловіки не ходи в човни,— відповіла вона.— Всі чоловіки ходи отам,— вона показала рукою на стежку, якою вони прийшли сюди.— Завтра-післязавтра всі люди ходи назад селище.
Настала довга мовчанка; нарешті доктор Мессінджер промовив:
— Скажи чоловікам, щоб підійшли... Погрожувати їм — марна річ,— зауважив він, звертаючись до Тоні, коли Роза почалапала до вогнища.— Це химерний і боязкий народ. Як погрожувати, вони злякаються й утечуть, покинувши нас напризволяще. Та не турбуйтесь, я їх умовлю.
Вони бачили, що Роза говорить з чоловіками біля вогнища, але ніхто там не зрушив з місця. Врешті, переказавши все, вона замовкла й присіла навпочіпки серед них, а одна жінка поклала їй голову на коліна, і Роза почала шукати в неї вошей. Та доктор Мессінджер перебив їй цю розвагу.
— Ходім до них, поговоримо.
Декотрі індіанці лежали в гамаках. Інші сиділи навпочіпки й засипали вогнище землею. Вони втупили в доктора Мессінджера очі-щілинки, схожі на свинячі. Тільки Роза не повернула голови, а старанно вибирала моторними пальцями вошей з волосся в приятельки й давила їх.
— У чому річ? — спитав доктор Мессінджер.— Я ж казав тобі, щоб привела чоловіків.
Роза не відповіла.
— То макуші боягузи! Вони бояться пай-ваїв!
— Це маніок,— сказала Роза.— Нам треба вертатись, копати маніок. А то він буде поганий.
— Слухай. Мені треба чоловіків на тиждень чи два. Не більше. А тоді кінець. Вони підуть додому.
— Час копати маніок. Макуші копай маніок до великий дощ. Усі йти додому зараз.
— Чистий шантаж,— сказав доктор Мессінджер.— Дістаньмо щось із товарів.
Вони з Тоні розкрили один ящик і почали розкладати його вміст на укривалі. Всі ці товари вони вибирали разом у дешевій крамничці на Оксфорд-стріт. Індіанці дивились на ту виставку, не порушуючи мовчанки. Там були пляшечки з одеколоном та пілюлями, барвисті целулоїдні гребінці, оздоблені блискучими камінчиками, дзеркальця, складані ножі з візерунчастими алюмінієвими ручками, стрічки, намисто і солідніші товари — сокири, латунні гільзи, плескаті червоні порохівниці з порохом.
— Дай оце.— Роза вхопила блідо-голубу розетку — значок для веслярських перегонів.— Дай оце,— знов сказала вона, накапавши на долоню одеколону і нюхаючи його.
— Хто попливе з нами, може вибрати три речі з оцього.
Та Роза монотонно відповідала:
— Макуші зараз ходи копай маніок.
— Марна річ,— сказав доктор Мессінджер після півгодини безрезультатних переговорів.— Спробуймо з мишами. Я хотів приберегти їх для пай-ваїв. Шкода. Але мишами вони спокусяться. Я знаю індіанську натуру.
Ті миші були досить дорогі — по три з половиною шилінги штука, і Тоні добре пам’ятав, як збентежився сам, коли їх для показу запустили на підлозі у відділі іграшок.
Миші були німецького виробу, завбільшки з доброго пацюка, строкато розмальовані білим і зеленим; у них були великі скляні очі, цупкі вуса й хвости в зелених і білих пругах; вони бігали на потайних коліщатках, а дзвіночки всередині у них дзеленчали. Доктор Мессінджер вийняв одну з коробки, розгорнув тоненький папір і підняв мишу, показуючи її індіанцям. Ті явно зацікавились. Тоді він накрутив мишу. Почувши деренчання механізму, індіанці стривожено заворушились.
Табір стояв на глинястій місцині, затоплюваній у повінь; тепер вона була суха й тверда. Доктор Мессінджер поставив мишу на землю й пустив. Вона, весело дзеленькаючи, покотилася до індіанців. Якусь мить Тоні боявся, що вона перекинеться або зачепиться за корінь, але механізм працював бездоганно, і котилася вона весь час по рівному.
Ефект перевищив усі сподівання. Індіанцям зразу аж дух забило, тоді вони злякано заохали, жінки пронизливо заверещали, і всі кинулись навтіки: босі брунатні ноги ледь чутно тупотіли по опалому листю, голі плечі безгучно, мов кажанячі крила, пропихались крізь хащі, пошарпані сукні зачіпались за колючки й дерлись. Поки миша, дзеленькочучи, докотилась до того місця, де сидів найближчий з індіанців, і спинилась, у таборі не лишилося ні душі.
— Хай йому біс,— сказав доктор Мессінджер.— Навіть краще, ніж я сподівався.
— В усякому разі, більше.
— Пусте. Вони вернуться. Я їх знаю.
Та до вечора вони не вернулись. І цілий спекотний день Тоні й доктор Мессінджер лежали в гамаках, закутавшись від мух кабурі. Порожні човни стояли на річці; заводних мишей прибрали. Коли посутеніло, доктор Мессінджер сказав:
— Треба розпалити вогнище. Вони прийдуть уночі.
Вони змели землю з погаслого вугілля, принесли дров, розпалили вогнище й засвітили ліхтар.
— Треба повечеряти,— сказав Тоні.
Вони закип’ятили води, зварили какао, відкрили бляшанку лососини й доїли персики, що лишилися від обіду. Тоді закурили люльки й понатягали на гамаки москітні сітки. Все це майже без слова. Нарешті вони вирішили лягати спати.
— Завтра побачимо всіх їх тут,— сказав доктор Мессінджер.— Норовистий народ...
Довкола них свистіли й квакали лісові голоси, з вечора до ранку зміняючи одні одних.
У Лондоні починався світанок, ясний І ніжний, голубино-сизий і золотавий, віщуючи добру погоду; вуличні ліхтарі блідли й гасли, по безлюдних вулицях текла вода, і сонце, підіймаючись, блищало на потоках, що розливалися з гідрантів; чоловіки в комбінезонах водили шлангами з боку на бік, і вода злітала й падала іскристим дощем.
— Попросімо, щоб відчинили вікно,— сказала Бренда.— Тут душно.
Офіціант розсунув завіси й повідчиняв вікна.
— Вже зовсім видно,— додала вона.
— Шоста година. Мабуть, пора додому.
— Так.
— Ще тиждень, і всі прийоми минуться,— сказав Вівер.
— Так.
— Ну, ходімо.
— Ходімо. Ти можеш розплатитись? У мене нічого нема.
Вони зайшли з прийому поснідати до клубу, що відкрила Дейзі. Бівер заплатив за копченого оселедця і чай.
— Вісім шилінгів,— сказав він.— Як Дейзі сподівається, що сюди ходитимуть, коли в неї такі ціни?
— Так, дорогенько... То ти справді їдеш в Америку?
— Доводиться. Мама взяла квитки.
— І все те, що я тобі сьогодні сказала, для тебе ніщо?
— Люба, не починай знову. Говорено-переговорено... Ти ж сама знаєш, що інакше не виходить. Навіщо псувати останній тиждень?
— Але ж улітку ти був щасливий, правда?