— Авжеж... ну, ходімо?
— Ходімо. Не проводжай мене, не треба.
— Ти справді не хочеш? Така далечінь, та й пізно вже...
— Хіба тобі не однаково, хочу я чи не хочу.
— Брендо, люба, ну нащо ти... Ти ж ніколи не була така.
— Авжеж, я ніколи нічого не просила.
Індіанці вернулись уночі, коли Тоні й доктор Мессінджер спали. Вони тихенько повиповзали зі схованок; жінки пороздягались і лишили одежу далеченько, щоб і гілочки не зачепити, не зашелестіти. Голі постаті нечутно пробирались хащами. Місяця не було, і тільки жар у вогнищі та ліхтар за двадцять ярдів від них давав трохи світла. Вони позбирали свої кошики, запас фаріньї, луки й стріли, рушницю, широкі ножі, позгортали гамаки в тугі клунки. Вони не взяли нічого, що не належало їм. А потім крадькома подалися через смуги тіні назад у пітьму.
Прокинувшись, Тоні й доктор Мессінджер одразу збагнули, що сталося.
Становище серйозне,— сказав доктор Мессінджер,— але не безнадійне.
IV
Чотири дні Тоні, з доктором Мессінджером веслували за водою. Вони сиділи на кормі й на носі, силкуючись зберегти рівновагу; посередині були навалені найпотрібніші припаси, а решта їх і два човни лишились у таборі — їх заберуть, коли домовляться про допомогу з пай-ваями. Але навіть того мінімуму, що взяв доктор Мессінджер, було забагато: переобтяжений човен сидів у воді занадто глибоко, від кожного руху вода могла перехлюпнутись через борт і потопити їх. Кермувати було важко, і вони посувалися дуже повільно — пливли здебільшого за течією.
Двічі траплялися пороги, тоді їм доводилось приставати до берега, розвантажувати човен і переводити його на чисте плесо вбрід, часом по пояс у воді, а часом перелазячи через каміння. Потім вони прив’язували човен і переносили в нього вантаж берегом, продираючись крізь хащі. Далі вже річка була широка й спокійна. Темна поверхня відбивала стіни лісу по обох берегах; здіймаючись із хащів, дерева підносили квітучі крони на сто чи й більше футів угору. Подекуди річка була встелена опалими пелюстками, і мандрівники довго пливли серед них, рухаючись ледь-ледь швидше, ніби спочивали на квітучій луці. Увечері вони напинали брезент де-небудь на смужці сухого берега й підвішували гамаки на кущах. Спокій порушували тільки мухи кабурі, та ще вряди-годи вони бачили в річці нерухомих алігаторів.
Вони весь час уважно дивились на берег, але не помічали ніяких ознак присутності людей.
А потім у Тоні почалась пропасниця. Вона напала на нього раптово — на четвертий день. Коли вони спинились опівдні пообідати, він був ще здоровісінький і підстрелив невеличкого оленя, що вийшов на другий берег до водопою; а за годину його вже так трусило, що він мусив покласти весло. Голова його горіла, а руки, ноги й усе тіло задубіло. На заході сонця він почав марити.
Доктор Мессінджер зміряв йому температуру: виявилося сто чотири градуси за Фаренгейтом. Він дав Тоні двадцять п’ять гранів хініну й розіклав вогнище так близько від нього, що вранці гамак був присмалений і закурений. Він наказав Тоні загорнутись в укривало, і вночі Тоні раз у раз прокидався, облитий потом; його палила спрага, і він кухоль за кухлем пив річкову воду. Ні ввечері, ні наступного ранку він не міг їсти нічого.
Але на ранок температура спала. Він почував себе кволим, виснаженим, але міг сидіти в човні й трохи гребти.
— Це просто напад, правда? — спитав він.— Завтра я вже буду здоровий.
— Сподіваюся,— сказав доктор Мессінджер.
Опівдні Тоні випив трохи какао і з’їв чашку рису.
— Я почуваю себе чудово,— сказав він.
— От і гаразд.
А ввечері пропасниця вернулась. Вони отаборились на піщаному березі. Доктор Мессінджер нагрів каменюки й приклав Тоні до підошов і поперека. Майже цілу ніч він не спав, підкладав у вогнище й подавав Тоні пити. На світанку Тоні з годину поспав і прокинувся наче трохи здоровіший; він раз у раз приймав хінін, і в нього вже дзвеніло у вухах, ніби він прикладав до них мушлі, в яких, казали йому в дитинстві, чути голос моря.
— Треба пливти далі,— сказав доктор Мессінджер.— До селища вже недалеко.
— Я зовсім розбитий. Чи не краще почекати, поки я одужаю?
— Чекати не можна. Треба пливти. Ви можете залізти в човен?
Доктор Мессінджер знав, що Тоні хворітиме довго.
Перші кілька годин того дня Тоні лежав як колода на носі човна. Вони пересунули припаси так, щоб можна було простягтися. А потім пропасниця вернулась, і він почав цокотіти зубами. Він сів, поклав голову на коліна. Його всього тіпало, і тільки лоб та щоки горіли під полудневим сонцем. Селища не було й знаку.
Аж надвечір він уперше побачив Бренду. Якийсь час він пильно дивився на дивний предмет посеред човна, де були звалені припаси; потім усвідомив, що це людина.
— То Індіанці вернулися? — спитав він.
— Так.
— Я знав, що вони вернуться. Такі дурні — злякались іграшки. Решта теж прийдуть.
— Так, сподіваюся. Сидіть тихо.
— Отакі йолопи — злякались іграшки,— зневажливо сказав Тоні до жінки в човні. А потім побачив, що це Бренда.— Вибач,— сказав він.— Я не розгледів, що це ти. Тебе іграшка не злякала б.
Але Бренда не відповіла. Вона сиділа так, як часто сиділа, коли верталась із Лондона,— згорблена над чашкою молока з хлібом.
Доктор Мессінджер спрямував човен до берега. Човен мало не перекинувся, коли він допомагав Тоні зійти на берег. Бренда зійшла сама. Вона ступала, як завжди, зграбно й упевнено, навіть не схитнувши човна.
— От що означає вміти поводитися,— сказав Тоні,— Знаєте, я колись бачив анкету, яку заповнюють люди, що наймаються на роботу в одну американську фірму; там є таке запитання: «Чи вмієте ви поводитися?»
Бренда вже була на березі й чекала його.
— Страшенно дурне запитання: тут же не може бути ніяких доказів, доводиться вірити людині на слово,— важкодумно пояснив він.— Виходить — коли ти гадаєш, ніби вмієш поводитись, то вже й умієш.
— Сидіть спокійно, поки я підвішу ваш гамак.
— Атож, я посиджу з Брендою. Я такий радий, що вона змогла прийти. Вона, мабуть, устигла на поїзд о третій вісімнадцять.
Бренда була з ним цілу ніч і весь наступний день. Він говорив до неї безперестану, але вона відповідала рідко і якось загадково, А ввечері він знов обливався потом. Доктор Мессінджер розпалив велике багаття коло гамака і вгорнув Тоні ще й у своє укривало. За годину до світанку Тоні заснув, а коли прокинувся, Бренди вже не було.
— От ви вже й оклигали.
— Слава богу. Добряче мене скрутило, правда? Я мало пам’ятаю.
Доктор Мессінджер улаштував сякий-такий табір. Він вирубав квадратну латку кущів — як невеличку кімнату. Два гамаки підвісив по боках. Припаси були всі на березі — акуратно складені на брезенті.
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово,— сказав Тоні, та коли виліз із гамака, виявилося, що він не може стояти сам.— Звичайно, я нічого не їв. Сподіваюся, що через день чи два я оклигаю зовсім.
Доктор Мессінджер не сказав нічого; він повільно переливав чай із кухля в кухоль, щоб позбутись листочків, а потім розколотив у ньому велику ложку згущеного молока.
— Ви можете випити оце?
Тоні охоче випив і з’їв кілька галет.
— Ми сьогодні рушаємо? — спитав він.
— Подумаємо.
Доктор Мессінджер узяв кухлі й пішов до води помити їх. А вернувшись, сказав:
— Краще вам знати правду. Не думайте, що ви одужали, коли один день у вас не було гарячки. Так воно завжди буває. День гарячка, день добре. Так може тягтися тиждень, а може й багато довше. Доведеться з цим миритись. Я не можу ризикувати, взявши вас у човен. Позавчора ви кілька разів трохи не перекинули його.
— Мені здавалося, що там сидить одна знайома людина.
— Вам багато чого здавалося. Так воно буде й далі. А провіанту у нас всього на десять днів. Поки що тривожитися нічого, але про це треба пам’ятати. Крім того, вам потрібен дах над головою і постійний догляд. Якби тільки ми добулися до селища...