— Боюся, що я для вас великий тягар.
— Не в тому річ. Треба вирішити, що краще зробити.
Але Тоні не міг думати — був надто втомлений. Він подрімав з годинку. А коли прокинувся, доктор Мессінджер вирубував кущі далі.
— Хочу натягти брезент замість даху.
(Він позначив це місце на своїй карті як «Вимушений базовий табір»).
Тоні байдуже дивився на нього. Потім сказав:
— Слухайте, а може, вам краще покинути мене тут і попливти річкою по допомогу?
— Я про це вже думав. Завеликий ризик.
Того дня Бренда вернулась, і Тоні трусився й кидався в гамаку.
Коли він опритомнів, то помітив, що над головою в нього натягнений брезент, прив’язаний до стовбурів дерев. Він спитав:
— Давно ми тут?
— Усього три дні.
— А котра година?
— Близько десятої ранку.
— Мені препогано.
Доктор Мессінджер дав йому трохи супу.
— Я на день попливу річкою,— сказав він.— Побачу, чи нема селища. Мені дуже не хочеться покидати вас, але варто ризикнути. Човен порожній, і я попливу швидко. Лежіть спокійно. Не вставайте з гамака. Я вернуся до вечора. Може, приведу на поміч індіанців.
— Гаразд,— сказав Тоні й заснув.
Доктор Мессінджер спустився до води й відв’язав човен. Він узяв з собою рушницю, кухоль і харчів на один день. Він сів на кормі й відштовхнувся від берега; течія повернула ніс човна за водою, і за кілька гребків він опинився на середині річки.
Сонце стояло високо і, відбиваючись у воді, сліпило й пекло; доктор Мессінджер гріб розмірено, неквапно, але човен просто летів. Протягом якоїсь милі річка була вузька, а течія така швидка, що доводилось тільки правувати веслом; а потім стіни лісу обабіч розступились, і човен виплив на велике плесо, де докторові Мессінджеру довелося гребти щосили; весь час він пильно видивлявся на обидва боки, чи не побачить стовпа диму, комишевих покрівель, темношкірої постаті, причаєної в кущах, худоби на водопої — ознак селища. Але їх не було. На плесі він узяв бінокль і обдивився все узлісся. Але не побачив нічого.
Потім річка знов повужчала, і човен вилетів на бистрину. Попереду видніли пороги; вода там кипіла бурунами й крутіжами, глухий рев остеріг доктора Мессінджера, що попереду водоспад. Він повернув до берега. Течія була дуже швидка, і йому довелося гребти з усієї сили; за десять ярдів від порогів човен пристав носом до берега. Там над водою нависали густі колючі кущі, і човен заплив під них. Доктор Мессінджер, стоячи навколішки, дуже обережно потягся до гілки над головою. І саме в цю мить сталося нещастя: корма розвернулась за водою, і, поки він ухопив весло, суденце понесло бортом на буруни, там воно закрутилось і перекинулось. Доктора Мессінджера викинуло в воду; там було мілко, і він став хапатися за каміння, але не міг удержатись, бо воно було гладеньке, як відполіроване; його двічі перевернуло, потім він опинився на глибокому й спробував пливти, але налетів знову на каміння й став хапатись за нього. А потім його кинуло у водоспад.
Водоспад, як на ті краї, був досить мізерний — щонайбільше футів десять, але докторові Мессінджеру й цього було досить. Внизу піна розпливалась по майже тихому плесу, всипаному пелюстками з розквітлих дерев, що оточували його. Капелюх доктора Мессінджера повільно-повільно поплив до Амазонки, а над його лисою головою зімкнулася вода.
Бренда подалась до адвоката їхньої родини.
— Містере Грейсфул,— сказала вона.— Мені треба ще трохи грошей.
Містер Грейсфул невесело подивився на неї.
— Ви б краще звернулись до директора вашого банку. Адже ваші цінні папери покладені на ваше ім’я, і вам виплачують дивіденди.
— Тепер, здається, їх зовсім не виплачують. Та й важко прожити на таку невелику суму.
— Авжеж, авжеж.
— Містер Ласт передав вам усі повноваження, правда?
— Дуже обмежені, леді Брендо. Мені наказано виплачувати платню прислузі в Ґеттоні і всі видатки на утримання маєтку — там влаштовують нові ванні кімнати і підновлюють у малій вітальні оздоби, що були позбивані. А на інші потреби витрачати гроші з рахунку містера Ласта я не маю права.
— Але ж я певна, містере Грейсфул, що він не збирався так довго бути за кордоном. Невже він хотів покинути мене в такій скруті? Скажіть!
Містер Грейсфул трохи помовчав, ніяково соваючись на стільці.
— Відверто кажучи, леді Брендо, я боюся, що наміри його були саме такі. Я питав його перед від’їздом. І він висловився дуже рішуче.
— Та невже йому дозволено так робити? Тобто я хочу сказати, невже за шлюбним контрактом я не маю ніяких прав?
— Ви можете чогось домогтися тільки через суд. Може, ви знайдете адвокатів, що порадять вам звернутися до суду, Але я б вам цього не радив. Містер Ласт опиратиметься до останку, і я гадаю, за нинішніх обставин суд напевне стане на його бік. У всякому разі, процес дуже затягнеться, поглине багато грошей і буде досить принизливий.
— Розумію... Ну що ж, нічого не вдієш.
— Мабуть, справді так.
Бренда підвелася. Було вже літо, у відчинених вікнах виднів залитий сонцем сад Лінкольнз-Інна.
— І ще одне. Ви не знаєте — тобто ви це можете сказати мені, чи містер Ласт склав інший заповіт?
— На жаль, про це я не маю права говорити.
— Авжеж... Вибачте, мені не слід було й питати. Я просто хотіла знати, яке моє становище.
Вона ще трохи постояла між дверима й столом, така розгублена, в барвистій літній сукні.
— Мабуть, я можу дещо підказати вам. Геттон, очевидно, дістанеться родичам — родині Річарда Ласта з Прінсес-Різборо. Ви ж знаєте вдачу й погляди містера Ласта, тож могли б самі здогадатися, що гроші свої він заповість тому, кому й маєток,— щоб його утримували в належному стані.
— Так,— сказала Бренда,— я мала б сама здогадатися. Ну, бувайте здорові.
І вийшла одна на яскраве сонце.
Весь той день Тоні пролежав сам, час від часу поринаючи в забуття. Він трохи поспав; раз чи двічі встав був з гамака, але насилу стояв на ногах і голова йшла обертом. Він пробував їсти те, що лишив йому доктор Мессінджер, але не міг себе присилувати. Аж як смеркло, він усвідомив, що день скінчився. Він засвітив ліхтар і почав збирати гілля на багаття, але воно падало з рук, а коли він нахилявся, то паморочилось у голові. Отож після кількох кволих спроб він покинув усе і ліг у гамак, вгорнувся в укривало й заплакав.
Через кілька годин після смерку ліхтар став пригасати. Тоні насилу дотягся до нього й струснув. Треба долити гасу. Він знав, де стоїть гас, і подибав туди, держачись за мотуз від гамака, а потім за стос ящиків. Він знайшов бідон, витяг затичку й почав наливати в ліхтар, але рука тремтіла й гас лився на землю; а потім у нього знов запаморочилось у голові, і він заплющив очі. Бідон упав, і гас, тихо булькаючи, вилився. Зрозумівши, що сталося, він знову заплакав. Потім ліг у гамак, а за кілька хвилин ліхтар заблимав і погас. Від рук і землі смерділо гасом. Тоні лежав у темряві і плакав.
Удосвіта знов почалась гарячка, і йому знову почав докучати цілий гурт привидів.
Бренда прокинулась у жахливому настрої. Увечері вона сама ходила в кіно. Потім їй захотілося їсти — вона того дня не їла як слід,— але вже не було сили іти в котрийсь із ресторанів, де можна було повечеряти так пізно. Вона купила пиріг із м’ясом у кафетерії і понесла додому. На вигляд пиріг був дуже апетитний, та коли вона почала їсти, їй раптом перехотілось. Коли вона прокинулась, то побачила рештки пирога на туалетному столику.
Почався серпень; Бренда була зовсім самотня. Бівер того дня зійшов на берег у Нью-Йорку. (Він послав їй дорогою телеграму, що плавання дуже приємне). Більше вона про нього не чула. Парламент розпустили на канікули, і Джок Грант-Мензіс, як щороку, поїхав гостювати до старшого брата в Шотландію. Марджорі й Аллен в останню мить сіли на яхту лорда Мономарка і розкошували, плаваючи над узбережжям Іспанії, та ходили на бої биків (вони навіть попросили Бренду наглянути за Джином). Брендина мати жила в шале над Женевським озером, яке їй завжди віддавала на літо леді Енкорідж. Поллі їздила всюди. Навіть Дженні Абдул Акбар подорожувала по Балтиці.