Бренда розгорнула газету й прочитала статтю одного молодика, який твердив, що лондонський сезон відходить у минуле, що тепер усі надто заклопотані, щоб додержуватися довоєнних звичаїв; що вже не буває пишних балів, бо люди воліють скромніших розваг; що серпень у Лондоні — найвеселіша пора (таке він писав щороку, тільки трохи іншими словами). Ця стаття не втішила Бренди.
Останні тижні вона намагалась не гніватись на Тоні за те, що він так повівся з нею; тепер їй не стало сили, і вона, уткнувши обличчя в подушку, заридала від нестерпного почуття кривди й жалю до себе.
У Бразілії на ній була подерта ситцева сукня, така сама, як на Розі. Та сукня навіть личила їй. Тоні довго стежив за нею, перше ніж заговорив.
— Нащо ти так одяглася?
— А що, не подобається? Це я в Поллі купила.
— Таке брудне.
— Адже ж Поллі так багато їздить. Ну, вставай, тобі треба на засідання ради графства.
— Хіба сьогодні середа?
— Ні, але в Бразілії час інший, невже ти забув?
— Я не можу їхати до Пігстентона. Я мушу діждатися тут, поки вернеться доктор Мессінджер. Я хворий. Він сказав, щоб я лежав спокійно. Він увечері повернеться.
— Але ж рада зібралася тут. Зухвала блондинка привезла всіх літаком.
І справді, всі були тут. Головував Реджі Сент-Клауд. Він сказав:
— Я категорично не згоден, щоб Міллі була в складі комітету. У неї погана репутація.
Тоні запротестував:
— У неї є дочка. Вона має не менше права засідати з нами, ніж леді Кокперс.
— До порядку,— сказав мер.— Попрошу вас, панове, не відхилятися від теми. Нам треба вирішити, чи розширювати Бейтон-Пігстентонське шосе. Є скарги, що автобусам Зеленої лінії небезпечно повертати на перехресті біля Геттона.
— Щурам Зеленої лінії.
— Я і сказав — щурам Зеленої лінії. Іграшковим щурам Зеленої лінії. Багато селян полякалися їх і повибиралися із своїх осель.
— Я сам вибрався,— озвався Реджі Сент-Клауд.— Мене вигнали з дому іграшкові зелені щури.
— До порядку,— сказала леді Кокперс.— Пропоную, щоб містер Ласт виступив з промовою.
— Так, так!
— Дами й панове,— сказав Тоні,— прошу пробачення: я хворий і не можу встати з гамака. Доктор Мессінджер лишив мені точні вказівки.
— Війні хоче купатися..
— У Бразілії купатися заборонено. В Бразілії купатися заборонено! — закричали збори.— В Бразілії купатися заборонено!
— Але ж ви з’їли два сніданки!
— До порядку,— сказав мер.— Лорде Сент-Клауд, поставте пропозицію на голосування.
— Треба вирішити, чи укладати контракт на розширення перехрестя біля Геттона з місіс Бівер. Вона вимагає найбільшої суми, зате хоче збудувати обшиту хромованими панелями стіну на півдні села...
— І два сніданки,— підказала Війні.
— І два сніданки для робітників. Хто за цю пропозицію, засокочіть, як кури, а хто проти — загавкайте.
— Це буде вкрай непристойно,— заперечив Реджі.— Що подумають слуги?
— Треба щось зробити, поки Бренда не знає.
— ... Я? Я згодна.
— Отже, пропозицію прийнято.
— О, я дуже рада, що замовлення віддано місіс Бівер,— сказала Бренда.— Бачте, я закохана в Джона Бівера, я закохана в Джона Вівера.
— Це постанова комітету?
— Так, вона закохана в Джона Бівера.
— Тоді це ухвалено одноголосно.
— Ні,— сказала Війні.— Він з’їв два сніданки.
— ...переважною більшістю голосів.
— Нащо ви всі перевдягаєтесь? — запитав Тоні, бо вони вбирались у мисливські костюми.
— Бо завтра тут мисливський збір.
— Але ж улітку не полюють.
— У Бразілії інший час, і купатися заборонено.
— Я вчора бачив у Брутонському лісі лисицю. Зелену іграшкову лисицю з дзвіночком усередині. Вона бігла, а дзвіночок дзеленчав. Вона так усіх перелякала, що вони розбіглися, берег спустів, і купатися заборонено всім, крім Бівера. А йому можна купатися щодня, бо в Бразілії інший час.
— Я закоханий у Джона Бівера,— сказав Емброуз.
— А я й не знав, що ви тут.
— Я прийшов нагадати вам, що ви хворі, сер. Вам ні в якому разі не можна вставати з гамака.
— Але як же я попаду в Місто, сидячи тут?
— Я подав його просто в бібліотеку, сер.
— Так, у бібліотеку. В їдальню подавати не треба, коли вже леді Бренда житиме в Бразілії.
— Я передам ваш наказ у стайню, сер.
— Але мені не потрібен поні. Я сказав Бенові, щоб продав його.
— Вам доведеться переїхати верхи до кімнати для курців, сер. Доктор Мессінджер узяв човен.
— Чудово, Емброузе.
— Дякую, сер.
Всі члени комітету пішли алеєю, крім полковника Інча, що перейшов на іншу доріжку й подріботів до Комптон-Ласта. Тоні й місіс Реттері лишилися вдвох.
— Гав-гав,— сказала вона, згортаючи карти.— Пропозицію ухвалено.
Звівши очі від грального стола, Тоні побачив за деревами вал і мури Міста; воно було зовсім близько. На шпилі надбрамної вежі майорів під тропічним бризом прапор з гербами. Тоні насилу сів у гамаку й відкинув укривало. Під час гарячки він почував себе дужчим. Він продирався крізь чагарі, а з блискучих мурів лилась музика; Місто обходила якась процесія чи карнавальний хід. Тоні натикався на дерева, зачіпався за коріння та вусики ліан, але йшов і йшов, не зважаючи на біль і втому.
Нарешті він вибрався на чисте місце. Брама перед ним стояла навстіж, на мурах сурмили сурми, вітаючи його; з бастіону на бастіон на всі чотири сторони світу оголошували, що він прийшов; у повітрі літали пелюстки з яблунь і мигдалю й устилали шлях, як після літньої бурі в геттонському саду. Позолочені бані та сніжно-білі шпилі сяяли на сонці.
— Місто подано,— доповів Емброуз.
Розділ шостий
Du côté de chez Todd[19]
Хоча містер Тодд прожив у штаті Амазонас майже шістдесят років, ніхто, крім кількох родин індіанців з племені пай-вай, не знав про його існування. Дім його стояв на клаптику савани миль зо три в поперечнику — одній з тих оточених лісом латок піску й трави, що трапляються подекуди в тій місцевості.
Річка, що протікала там, не була позначена на жодній карті; на ній були пороги, непрохідні більшу частину року, а небезпечні майже завжди, і вона впадала у верхню течію тієї річки, де загинув доктор Мессінджер. Ніхто з жителів тих країв, крім самого містера Тодда, й не чув ніколи про уряд Бразілії чи Нідерландської Гвіани, хоч обидва ті уряди час від часу заявляли про своє право на ці землі.
Оселя містера Тодда була більша від осель його сусідів, але збудована так само: покрівля з пальмового листя, плетені стіни, обмазані глиною, і глиняна долівка. Він мав з десяток голів хирлявої худоби, що паслась у савані, плантаційну маніоку, кілька бананових та мангових дерев, собаку і єдину в тих краях одноствольну рушницю. Ті нечисленні дари Цивілізації, якими він користувався, попадали до нього через довгу низку торговців, переходячи з рук у руки за допомогою доброго десятка мов, аж поки опинялися на кінці одної з найдовших ниток у тій торговельній мережі, що розкинулась від Манауса до найдальших, неприступних лісів.
Якось, коли містер Тодд набивав патрони, до нього прийшов один індіанець і сказав, що лісом іде сюди якийсь білий, сам-один, дуже слабий. Містер Тодд кінчив набивати патрон, зарядив рушницю, решту набитих патронів поклав у кишеню і рушив у той бік, куди показав індіанець.