Білий чоловік уже вийшов із лісу і сидів на землі, явно зовсім безсилий, коли містер Тодд побачив його. Він був босий, з непокритою головою, а пошарпана одежа тільки тим і держалась на ньому, що прилипла до спітнілого тіла. Ноги були зранені й розпухлі, а тіло, що світилося крізь діри, було вкрите струпами від укусів комах та вампірів. Від гарячки погляд його здавався божевільним. Він мурмотів щось сам до себе — видно, марив,— але замовк, коли містер Тодд підійшов і звернувся до нього по-англійському.
— Це вже за скільки днів ви перший до мене заговорили,— сказав Тоні.— А то всі не хочуть і зупинитись, їдуть собі на велосипедах... Спочатку Бренда була зі мною, а потім злякалась іграшкової миші, взяла човен і попливла. Казала, що ввечері повернеться, і не вернулась. Мабуть, вона поїхала до когось із нових бразільських знайомих... Ви, певне, бачили її?
— Тут давно вже не було нікого чужого.
— Вона була в циліндрі, коли відпливала... Ви не могли її не побачити.— І Тоні звернувся до когось уявного поруч містера Тодда.
— Бачите отой дім? Ви дійдете до нього самі? Коли ні, я пришлю індіанців, вони вас донесуть.
Тоні спідлоба придивився до хатини містера Тодда, що видніла віддалік.
— Архітектура узгоджена з краєвидом,— сказав він,— будівля вся з місцевих матеріалів. Тільки не показуйте її місіс Бівер, а то вона обшиє її хромованими панелями.
— Спробуйте-но йти.
Містер Тодд підняв Тоні на ноги й повів, підтримуючи дебелою рукою.
— Я поїду вашим велосипедом. Це ж повз вас я щойно проїхав?.. Тільки борода у вас не така. В того була зелена... як миша.
Містер Тодд повів Тоні через купини трави до халупи.
— Тут зовсім недалеко... Коли прийдемо, я дам вам щось випити, і вам полегшає.
— Ви дуже ласкаві... Прикро, коли жінка покине чоловіка й попливе геть човном. Це вже давно було. І я відтоді не мав чого їсти.— Потім він додав: — Ви, бачу, англієць. Я теж англієць. Моє прізвище Ласт.
— Гаразд, містере Ласт, ви не клопочіться нічим. Ви хворий, заблудилися в дорозі. Я вас догляну.
Тоні озирнувся круг себе.
— Тут усі англійці?.
— Так, усі.
— А ота смаглява жінка була за арабом... Як добре, що я вас усіх зустрів. Ви, мабуть, із якогось клубу велосипедистів?
— Так.
— Ну, я на велосипеді не можу їхати... не маю сили... і ніколи не любив... а вам би слід купити мотоцикли, вони швидші й так гучно тріскочуть... Сядьмо тут.
— Ні, треба дійти до хатини. Це вже недалеко.
— Гаразд... Правда, тут, мабуть, важко бензин діставати.
Вони йшли дуже повільно, але врешті дісталися до хатини.
— Ляжте отут у гамаку.
— Так і Мессінджер казав. Він закохався в Джона Вівера.
— Я вам щось принесу.
— Ви дуже ласкаві. Те, що звичайно вранці: каву, грінки, фрукти. І ранкові газети. Коли леді Бренда уже подзвонила, я поснідаю з нею.
Містер Тодд зайшов до задньої кімнатки й дістав з-під купи шкур бляшаний бідон. У ньому була якась суха кора й листя. Він узяв жменю тієї суміші й вийшов надвір, до вогнища. А коли вернувся, гість його сидів на гамаку верхи й сердито говорив:
— Ви б краще мене чули, і взагалі чемніш було б, якби ви стояли на місці, поки я говорю з вами, а не бігали кругом. Це я вам для вашого ж добра кажу... Я знаю, що ви друзі моєї дружини, тому й не слухаєтесь мене. Але стережіться. Вона не скаже вам лихого слова, і голосу не піднесе, не сваритиметься. Вона сподівається, що ви зостанетесь її друзями. Але вона вас покине. Піде собі тихенько вночі. Візьме свій гамак і свою пайку фаріньї. Слухайте, що я вам скажу. Я знаю, що я не дуже хитрий, але це не причина, щоб забувати про чемність. Убиваймо якнайлагідніше. Я вам скажу, про що довідався в джунглях, де інший час. Міста нема. Місіс Вівер обшила його хромованими панелями й поділила на квартири. Три гінеї за тиждень, окрема ванна. Дуже зручно для любовних пригод. І Поллі теж буде там. Вони з місіс Вівер під розваленими бастіонами...
Містер Тодд підняв рукою голову Тоні й підніс йому до рота відвар із зілля в калабаші. Тоні сьорбнув трохи й відвернувся.
— Які гидкі ліки,— сказав він і заплакав.
Містер Тодд стояв біля нього з калабашем у руці. Потім Тоні випив ще трохи, кривлячись і здригаючись — таке воно було гірке. Містер Тодд стояв коло нього, поки він не допив усього відвару, а потім вихлюпнув гущу на глиняну долівку. Тоні лежав горілиць і тихо плакав. А незабаром запав у глибокий сон.
Одужував Тоні повільно. Спочатку дні ясної свідомості чергувались із днями марення; потім температура спала, і він уже лишався при тямі, навіть коли почував себе дуже погано. Гарячка стала вертатись рідко — не частіш, ніж звичайно в тропіках, а між нападами були довгі періоди, коли Тоні був більш-менш здоровий. Містер Тодд весь час лікував його зіллям.
— Таке гидке на смак,— казав Тоні,— але допомагає.
— У джунглях є засоби на все,— відказував містер Тодд.— Такі, що від них одужаєш, і такі, що захворієш. Моя мати була індіанка й навчила мене багато чого. А дечого я навчився потім від своїх жінок. Є такі рослини, що лікують пропасницю, і такі, що наводять її, від деяких можна вмерти чи збожеволіти, є такі, що їх бояться змії, і такі, що від них чманіє риба,— тоді її можна просто руками брати, як плоди з дерева. Є й такі ліки, що я не знаю. Кажуть, буцімто ними можна мертвяка оживити, вже як засмердівся, але я сам такого не бачив.
— А ви справді англієць?
— Батько був англієць — чи принаймні барбадосець. Він приїхав до Гвіани місіонером. У нього була біла дружина, але він лишив її у Гвіані, а сам подався шукати золота. Тут він узяв собі мою матір. Пай-вайки бридкі, але дуже віддані. У мене їх було багато. Більшість оцих людей, що живуть тут,— мої діти. Тому вони мене слухаються — і ще тому, що я маю рушницю. Мій батько прожив дуже довго. Ще нема двадцяти років, як він умер. Він був учений чоловік. Ви вмієте читати?
— Вмію, звичайно.
— Не всі такі щасливі. Ось я не вмію.
Тоні ніяково засміявся.
— Та вам тут, мабуть, і нема чого читати.
— Тож-бо, що є. Книжок у мене дуже багато. Я їх вам покажу, коли ви одужаєте. Тут у мене був один англієць — чорний, правда, але він учився в Джорджтауні. Він помер — п’ять років тому. То він читав мені щодня. І ви мені читатимете, як одужаєте.
— З превеликою радістю.
— Так, ви мені читатимете,— ще раз сказав містер Тодд, киваючи головою над калабашем.
Одужуючи, Тоні в перші дні мало розмовляв зі своїм господарем; він лежав у гамаку, втупивши очі в покрівлю з пальмового листя й думаючи про Бренду. Дні тяглися монотонно, всі однакові — по дванадцять годин. Містер Тодд лягав спати на заході сонця, лишаючи засвічений каганчик — плетений гнотик у мисочці з лоєм,— щоб відстрашувати вампірів.
Коли Тоні вперше вийшов надвір, містер Тодд провів його трохи прогулятися по фермі.
— Я вам покажу могилку того негра,— сказав він, ведучи Тоні до галявинки між манговими деревами.— Він був дуже добрий чоловік. Щодня, поки не вмер, по обіді дві години читав мені. Треба, мабуть, поставити тут хрест — на спомин про нього й на честь вашого приходу. Непогана думка. Ви вірите в бога?
— Та, мабуть. Я якось не задумувався про це.
— А я думав багато, але так і не знаю... Діккенс вірив.
— Мабуть, так.
— Авжеж, це видно з усіх його книжок. Ви самі побачите.
Того дня містер Тодд почав робити хрест на негровій могилі. Він працював великим рубанком; дерево було таке тверде, що аж дзвеніло, як метал.
Коли Тоні проспав без гарячки шість чи сім ночей підряд, містер Тодд нарешті сказав:
— Гадаю, вже можна показати вам книжки.
В одному кінці хатини була ніби антресоль — неоковирний поміст, споруджений між кроквами. Містер Тодд приставив до нього драбину й заліз нагору. Тоні поліз за ним, хоч іще нетвердо тримався на ногах. Містер Тодд сидів на помості, а Тоні стояв на верху драбини й дивився. На помості лежала купа якихось згорточків із ганчір’я, листя й невичиненої шкіри.