— Так важко вберегти від хробаків і мурахів. Дві книжки вони майже зжерли. Але індіанці знають таку олію, що їх відганяє.
Він розгорнув перший-ліпший згорток і подав Тоні книжку в шкіряній оправі. То було раннє американське видання «Холодного дому».
— Мені байдуже, з котрої почати.
— Ви любите Діккенса?
— Люблю, аякже. Не просто люблю, а страшенно люблю. Бачте, я більш ніяких книжок і не знаю. Мій батько читав їх, а потім той негр... а тепер читатимете ви. Я прослухав їх усі по кілька разів, але вони мені не набридають, там щоразу знаходиться щось нове, повчальне, стільки людей змальовано, стільки разів уся обстановка міняється, стільки слів... У мене тут усі Діккенсові книжки, крім тих, що мурахи сточили. Щоб усі перечитати, так багато часу треба — більше двох років.
— Ну,— сказав Тоні легкодумно,— це куди довше, ніж я у вас пробуду.
— Сподіваюся, що ні. Це така радість — знову їх слухати. Я знаходжу в них щоразу нові й нові втіхи.
Вони взяли з собою перший том «Холодного дому», і того дня Тоні почав читати.
Він завжди любив читати вголос і першого року після одруження прочитав так кілька книжок із Брендою, але врешті якось у хвилину відвертості, вона призналася, що для неї це мука. Він читав Джонові Ендрю узимку, надвечір, коли малий сидів перед каміном у дитячій кімнаті й вечеряв. Але з містера Тодда був справді надзвичайний слухач.
Старий сидів у гамаку навпроти Тоні, не спускаючи з нього очей, і ворушив губами, нечутно вимовляючи слова вслід за ним. Часто, коли з’являвся новий персонаж, він просив: «Повторіть, як його звуть, бо я забув»,— або: «Так, так, я її пам’ятаю. Вона помре, бідолаха». Він нерідко перебивав Тоні запитаннями — не про, скажімо, порядки в Канцлерському суді чи тогочасні світські звичаї, як міг би сподіватись Тоні, бо ж саме такі речі мусили бути йому незрозумілі,— він питав тільки про персонажів: «А чого вона так сказала? Чи вона справді це має на думці? А від чого вона зомліла — через те, що з каміна пашіло жаром, чи в тому листі щось її злякало?» Він голосно реготав на всі дотепи, смішили його й деякі місця, зовсім не смішні для Тоні, й він просив перечитувати їх удруге й утрете; а згодом, коли він слухав про страждання знедолених у «Самотньому Томі», сльози котились по його щоках на бороду. Власні його зауваження про книжку були здебільшого дуже прості: «По-моєму, Дедлок дуже гордий чоловік», або: «Місіс Джеллібі мало дбає про своїх дітей».
Тоні тішився читанням майже так само.
Під кінець першого дня старий сказав:
— Ви читаєте дуже гарно, куди краще, ніж негр. І пояснюєте краще. Неначе мій батько вернувся.
І щоразу, коли кінчали читання, чемно дякував Тоні:
— Мені було дуже приємно. Такий сумний розділ. Але, якщо я правильно пам’ятаю, все скінчиться добре.
Та коли вони дійшли до другого тому, Тоні помалу перестав тішити захваї старого, і його почав мучити неспокій. Він не раз заводив мову про свій від’їзд, питав про човен, про дощі, про те, чи можна знайти провідників. Та містер Тодд був неначе глухий, він не звертав уваги на ці натяки.
Якось, перепустивши між пальцями ще не дочитані сторінки «Холодного дому», Тоні сказав:
— Нам ще так багато лишилося. Сподіваюсь, я встигну дочитати до від’їзду.
— Встигнете,— запевнив містер Тодд.— Не турбуйтеся. У вас буде вдосталь часу, друже.
Уперше Тоні відчув у господаревому голосі якусь погрозу. Того дня за вечерею, простою стравою з фаріньї та сушеного м’яса, перед самим заходом сонця, Тоні знову зачепив цю тему:
— Знаєте, містере Тодд, мені час уже подумати, як вернутись у цивілізований світ. Я й так уже занадто довго користувався вашою гостинністю.
Містер Тодд нахилився над тарілкою, пережовуючи фарінью, але не відповів.
— Чи скоро я зможу дістати човен?.. Як ви гадаєте, чи скоро?.. Я не можу навіть висловити, який я вдячний вам за вашу доброту, але...
— Друже мій, ви з лихвою відплатили мені, читаючи Діккенса. Більше про це не згадуйте.
— Я дуже радий, що вас так тішило моє читання. Мене теж. Але мені вже справді треба подумати, як вернутися додому...
— Авжеж,— підтвердив містер Тодд.— Негр теж отак говорив. Він тільки про це й думав. Але помер тут...
Другого дня Тоні двічі заводив про це мову, але господар відповідав ухильно. Нарешті Тоні сказав прямо:
— Вибачте, містере Тодд, але я справді мушу це з’ясувати. Коли я зможу дістати човен?
— Човна нема.
— Так індіанці можуть його зробити.
— Треба дочекатися дощів. Тепер у річці мало води.
— А довго це?
— Місяць... Чи два...
Вони докінчили «Холодний дім» і вже наближались до кінця «Домбі і сина», коли почалися дощі.
— Отепер можна готуватися.
— Ні, нічого не вийде. Індіанці не робитимуть човна в дощову пору. Такий у них забобон.
— А чого ж ви мені не сказали?
— Невже? Я забув.
Другого дня вранці Тоні сам вийшов надвір, коли господар був чимось зайнятий і, вдаючи, що просто гуляє, неквапно дійшов до індіанських хатин. На дверях сиділо кілька пай-ваїв. Вони не звели очей, коли Тоні підійшов. Він звернувся до них мовою макуші, яку трохи засвоїв під час подорожі, але вони нічим не виявили, зрозуміли його чи ні. Тоді він намалював на піску човен, почав руками показувати, як його роблять, потім тицьнув пальцем на них, на себе, дав зрозуміти, що заплатить їм, намалював на піску рушницю, капелюх та ще кілька видів відомих їм товарів. Одна жінка захихотіла, але ніхто нічим не виявив, чи зрозумів його, і він пішов ні з чим.
В обід містер Тодд сказав:
— Містере Ласт, індіанці мені сказали, що ви пробували з ними розмовляти. Простіше буде питати про все через мене. Розумієте, вони без мого дозволу нічого не зроблять. Вони вважають себе моїми дітьми, і здебільшого це правда.
— Так, я просив їх зробити човен.
— Це вони мені й сказали... Ну гаразд, кінчайте їсти, прочитаємо ще розділ. Мені так цікаво.
Вони дочитали «Домбі і сина»; відколи Тоні покинув Англію, минув майже рік, і туманне передчуття, що він ніколи туди не вернеться, стало раптом страшенно виразним, коли він знайшов між сторінками «Мартіна Чезлвіта» такий документ, написаний незграбною рукою, олівцем:
«1919 р.
Я, Джеймс Тодд із Бразілії, присягаюся Барнабасу Вашінгтону з Джорджтауна, що, коли він дочитає книжку „Мартін Чезлвіт“, я зразу відпущу його».
Далі стояв жирний хрестик, а після нього: «Це підпис містера Тодда. Барнабас Вашінгтон».
— Містере Тодд,— сказав Тоні,— я говоритиму відверто. Ви врятували мені життя, і коли я вернусь у цивілізований світ, то винагороджу вас чим тільки зможу. Я дам вам усе, що не виходить за межі розумного. Але зараз ви тримаєте мене тут проти моєї волі. Я вимагаю, щоб ви мене відпустили.
— Та хто ж вас не пускає, друже мій? Я не держу вас. Ідіть собі, коли захочете.
— Ви дуже добре знаєте, що без вашої допомоги я не зможу піти.
— Ну, то власкавте старого. Прочитайте ще розділ.
— Містере Тодд, я присягаюся чиїй завгодно: коли я дістанусь до Манаоса, то знайду когось замість себе. Я найму людину, щоб читала вам цілими днями.
— Так мені не потрібен інший. Ви читаєте так гарно.
— Я більше не читатиму.
— Сподіваюся, що читатимете,— чемно сказав містер Тодд.
Того дня на вечерю принесли тільки одну миску сушеного м’яса й фаріньї, і містер Тодд вечеряв сам. Тоні лежав мовчки, дивлячись у стелю.
Другого дня в обід їсти теж подали тільки містерові Тодду, і на колінах у нього, поки він їв, лежала рушниця зі зведеним курком. Тоні почав читати «Мартіна Чезлвіта» далі.