В безнадії минав тиждень за тижнем. Вони прочитали «Ніколаса Нікльбі?, „Маленьку Дорріт“, „Олівера Твіста“. А потім до селища прийшов золотошукач-метис — один із тих відлюдників, що весь вік блукають лісами, вишукуючи струмки, промиваючи рінь і унція за унцією наповнюючи золотим піском шкіряну торбинку, й здебільшого вмирають від знесилення й голоду, маючи в тій торбинці, повішеній на шию, на півтисячі доларів золота. Містер Тодд, сердитий, дав йому фаріньї й тасо і вирядив геть через годину, але за ту годину Тоні встиг написати своє прізвище на папірці й тицьнути метисові в руку.
Тепер у нього з’явилась надія. Дні пливли так само монотонно: кава на світанку, ранок без ніякого діла — містер Тодд порався на своїй фермі,— на обід фарінья й тасо, по обіді — Діккенс, а на вечерю знов фарінья й тасо та ще часом якісь плоди, тиша від заходу сонця до світанку, гнотик, що жевріє в лою, а над головою ледь видна покрівля з пальмового листя; але Тоні жив у спокійній певності, чекаючи.
Колись, цього року чи наступного, золотошукач попаде до якогось бразільського селища й сповістить про нього. Зникнення експедиції Мессінджера не могло лишитись непоміченим. Тоні уявляв собі заголовки в газетах; може, саме тепер десь неподалік їх шукають рятувальні групи, і не сьогодні-завтра в савані залунає англійська мова і з хащів вибіжить десяток відважних рятівників. Навіть коли Тоні читав і машинально вимовляв друковані слова, думкою він покидав свого божевільного господаря, що жадібно слухав, сидячи навпроти,— і починав уявляти собі, як вертатиметься додому, як поступово входитиме в цивілізований світ (у Манаусі поголиться й купить у що одягтись, дасть телеграму, щоб прислали грошей, одержить поздоровлення; він уже мріяв про спокійну подорож річкою до Белєма, потім великим пароплавом до Європи; смакував подумки добрий кларет, свіже м’ясо, весняні овочі; бентежився від думки, як зустрінеться з Брендою, не знав, як звернеться до неї... („Серденько, тебе так довго не було. Я вже боялася, що ти пропав...“).
Та враз містер Тодд перебив ті думки:
— Будьте ласкаві, прочитайте це ще раз. Я дуже люблю це місце.
Минав тиждень за тижнем; рятівники не з’являлись, але надія, що вони можуть з’явитись завтра, давала Тоні силу пережити день. Він навіть відчував якусь приязнь до свого тюремника і охоче погодився, коли той якось увечері після довгої розмови з одним індіанцем із селища запросив його на бенкет.
— У індіанців свято,— пояснив він,— і вони наробили піварі. Може, воно вам не сподобається, але я раджу скуштувати. Увечері підемо до цього чоловіка додому.
І вони після вечері приєднались до гурту індіанців, що зібрались довкола вогнища в одній з хатин на другому кінці савани. Індіанці співали млявими, монотонними голосами й передавали з рук до рук великий калабаш напою. Тоні й містера Тодда посадили в гамаках і принесли їм окремі чаші.
— Випийте все одним духом. Такий звичай.
Тоні вихилив темну рідину, намагаючись не відчути її смаку. Але вона не була неприємна, терпка, як більшість напоїв, що ними його частували в Бразілії, і пахла медом та чорним хлібом. Він ліг у гамаку, якось дивно задоволений. Може, рятувальна експедиція стоїть табором за кілька днів дороги. По тілу його розлилося тепло, стало хилити на сон. У вухах лунали повільні, літургійні переливи нескінченної пісні. Йому подали ще калабаш піварі, і він випив його до дна. Він лежав простягтись і дивився, як на покрівлі рухаються тіні: пай-ваї завели танець. Потім Тоні заплющив очі, став думати про Англію, про Геттон — і заснув.
Прокинувся він у тій самій індіанській хатині, з таким враженням, що проспав довше, ніж звичайно. По сонцю видно було, що вже надвечірня пора. В хатині не було нікого. Тоні підняв руку — глянути, котра година,— й здивувався: годинника на руці не було. Певне, лишив удома, коли йшов на бенкет.
— „Мабуть, набрався ввечері,— подумав він.— Підступний напій“. У нього боліла голова, і він злякався: чи не вертається пропасниця? Вставши з гамака, Тоні відчув, що насилу стоїть на ногах; ідучи, він заточувався, а в голові все плуталось, як у перші тижні після хвороби. Переходячи савану, він кілька разів зупинявся, заплющував очі й зводив дух. Вдома він застав у хатині містера Тодда.
— О, друже мій, сьогодні ви запізнилися з читанням. До смерку лишилося з півгодини. Як ви себе почуваєте?
— Паскудно. Це питво, видно, мені завадило.
— Я дам вам іншого, і вам полегшає. У лісі на все є засоби: і щоб заснути, і щоб прокинутись.
— Ви не бачили мого годинника?
— А що, у вас його нема?
— Нема. А мені здається, що я його не знімав. Я ніколи ще не спав так довго.
— Хіба немовлям. Ви знаєте, скільки проспали? Два дні.
— Не може бути.
— Ні, справді. Цілих два дні. Дуже шкода, що ви не бачили наших гостей.
— Гостей?
— Так. Я тут добре повеселився, поки ви спали. Троє їх було, англійці. Шкода, що ви їх не бачили. І їм теж було шкода — адже вони шукали вас. Та що я міг удіяти? Ви так міцно спали. Вони ж і прийшли сюди, шукаючи вас, отож я, коли вже ви не могли самі привітати їх, подарував їм на згадку ваш годинник. Вони хотіли привезти до Англії щось ваше, бо там обіцяно винагороду за звістку про вас. Вони дуже Зраділи годинникові. І сфотографували той хрест, яким я відзначив вашу появу у мене. Це їх потішило. Їх було дуже легко потішити. Але я не думаю, що вони прийдуть сюди ще, адже тут так відлюдно... ніяких розваг, крім читання... Навряд чи в нас іще коли будуть такі гості... Ну, ну, не треба, я зараз дам вам зілля, і вам полегшає. У вас голова болить, правда? Ми сьогодні не читатимемо Діккенса... хай завтра, і післязавтра, і потім. Перечитаймо ще раз „Маленьку Дорріт“. Там є такі місця» що мені плакати хочеться, коли я слухаю.
Розділ сьомий
Англійська готика III
Легкий вітерець повівав у росистих садках; іскристе, прохолодне сяйво сонця лилось над лугами й узгір’ями; над дорогою розпускалися берести; усе того року розвивалось рано, бо зима була тепла. Високо вгорі між горгульями та шпиликами годинник видзвонював години й урочисто відбивав чверті. Було пів на дев’яту. Останнім часом годинник ішов погано. Річард Ласт збирався полагодити його, коли буде сплачено податок на спадщину і чорно-бурі лисиці почнуть давати прибуток.
Моллі Ласт під’їхала до будинку на мотоциклі; на її бриджах і в волоссі біліли висівки. Вона годувала ангорських кролів.
На посиланому жорствою майданчику перед будинкам стояв новий пам’ятник, прикритий прапором. Моллі зіперла мотоцикл на парапет звідного мосту й пішла в дім снідати.
Життя в Геттоні, відколи господарем став Річард Ласт, зробилось не таке тихе, але простіше. Емброуз лишився на службі, але лакеїв уже не було; весь дім обслуговували він та ще один хлопець і чотири служниці. Річард Ласт називав їх «кістяком майбутнього персоналу». Коли полегшає з грішми, він вестиме дім розкішніше, а поки що їдальню й бібліотеку замкнули, як решту парадних покоїв, і позачиняли там віконниці. Родина тулилася в малій вітальні, кімнаті для курців й колишньому кабінеті Тоні. Не користувалися й більшістю кухонних приміщень, натомість в одній буфетній поставили новеньку, економічну плиту.
Вся родина сходила вниз о пів на дев’яту — тільки Агнес довго одягалась і звичайно на кілька хвилин запізнювалася; Тедді й Моллі зранку вийшли на годину — вона до кролів, він до чорно-бурих лисиць. Тедді було двадцять два роки, він жив у Геттоні. Пітер був іще в Оксфорді.
Всі снідали разом у малій вітальні. Місіс Ласт сиділа кінець столу, її чоловік — навпроти неї; вони весь час передавали одне одному чашки, тарілки, баночки з медом, листи.
Місіс Ласт сказала:
— Моллі, у тебе знову висівки у волоссі.
— Дарма, поки До цирку, ще приберуся.
— До цирку? Чи для вас, діти, нема нічого святого?
— А в смердятниках знову пригода,— озвався Тедді.— Отій малій лисиці, що ми купили в Оукгемптоні, за ніч хвоста відгризли. Мабуть, просунула крізь сітку. Хай їм біс, цим лисицям.