Деякі з колишніх лендлордів пристосувались до буржуазної практики й нових темпів життя, стали капіталістичними ділками. Інші соціально деградували, як, наприклад, представники молодшої лінії Ластів, які вже нічим не відрізняються від звичайних фермерів. Треті,— і вони є об’єктом найпильнішої уваги письменника,— судорожно чіпляються за те, що давно перестало бути реальністю, за примару колишнього аристократизму. І ось молоді гарні дівчата, такі, як Бренда або Марджорі («Жменя праху»), Ніна («Мерзенна плоть»), виходять заміж без кохання, сподіваючись, що матеріальне й соціальне становище їхніх чоловіків допоможе їм і надалі вести існування легковажних метеликів. А чоловіки з огидою і нудотою виконують свої так звані політичні обов’язки (згадаймо хоча б парламентарія Джока Грант-Мензіса, якому страшенно набридли виборці з їхнім незрозумілим для нього інтересом до якихось свиней) і проводять дні та вечори в елітарних клубах, шукають протекції, пильно стежать, чи згадано їхнє ім’я на сторінках газет у світській хроніці, чи одержали вони запрошення на той чи інший раут або вечерю, чи сказав їм привітне слово той чи інший впливовий або модний діяч тощо. Такий у «Жмені праху» чоловік Марджорі Аллен — політик-невдаха, який з величезними труднощами тримається на поверхні світського болота. Та й інші люди, такі, як він, теж настільки зубожіли, що для них кожна зайва витрата — поїздка на таксі, оплата рахунку в ресторані, більше того, навіть утримання дитини — є недозволенною розкішшю. Всі кошти вони витрачають на «показуху», на те, щоб і далі вважатися «справжнім, благородним англійським джентльменом». На відміну від таких, як Аллен, джентльмени типу Джока, багатші і незалежніші, з усталеною політичною позицією, можуть дозволити собі більше розваг і втіх. Варіанти цього типу цинічних політичних ділків, зажерливих, безоглядних у досягненні життєвого успіху, ми знайдемо у «Мерзенній плоті» — це містер Фрабнік, сер Метроленд, лорд Мономарк, або у «Поверненні до Брайдсхеда», де найбільш завершеним втіленням цього типового образу є Рекс Моттрем.
Особливо в’їдливими є характеристики буржуазних пристосуванців, таких, як місіс Вівер. Якщо персонажі, згадані вище, подані цілком реалістично, хоч і з великою іронією, то в образі місіс Вівер концентрація негативних рис, всеосяжність її ділових інтересів мають майже фантастичний, гротескний характер. Вона нагадує образ п’єси Бернарда Шоу «Візок з яблуками». Великий драматург називає ту силу, яка керує англійським політичним життям, «ремонтним трестом». Цей «трест» — узагальнення всіх могутніх капіталістичних монополій, які диктують свої накази і вимоги англійському урядові.
І місіс Вівер, при всіх цілком реальних, хоч і сатирично змальованих людських рисах, є уособленням настирливо активної капіталістичної діяльності, образною типізацією скнари-накопичувача, такого собі Гобсека у спідниці. Сучасна «пані Гобсек» позбавлена величі бальзаківського образу, але, як і старий лихвар, вона проникає у всі пори суспільства, не гребує найменшою можливістю заробити. Вона переобладнує великі будинки на малі квартири, де вміщається тільки ліжко та ванна і які призначені для любовних розваг заможних людей; планує сучасні інтер’єри, холодні й невиразні, але модні; гріє руки на продажу і перепродажу меблів; вкладає гроші в ресторани чи готелі; може запропонувати свої послуги як сваха чи звідниця; продає поради і насіння квітів; підшукує лакеїв і коханців; супроводжує свою клієнтуру, так би мовити, від колиски до могили. З особливою іронічною злістю звучить останній епізод «Жмені праху», коли всюдисуща, як повітря, місіс Вівер, що сприяла руйнації сім’ї Тоні Ласта, дає рекомендації про те, як найкраще увічнити його пам’ять, і пропонує свої послуги щодо створення монументального мавзолею на його честь. Суть цього образу розкривається вже в перших рядках роману:
«— А жертви були?
— Хвалити бога, не було,— сказала місіс Вівер.— Тільки дві покоївки вистрибнули з переляку крізь скляний дах на забруковане подвір’ячко. Тим дурепам нічогісінько не загрожувало. Боюся, що спалень майже не зачепило. Та все-таки ремонт робити доведеться: там усе залите й чорне від сажі, та ще й вогнегасник, на щастя, був допотопний, такий, що псує геть усе. Одне слово, гріх нарікати. Парадні кімнати вигоріли дощенту, але все було застраховане. Сільвія Ньюпорт знає тих людей. Треба поквапитись, а то їх перехопить ота проноза місіс Шаттєр».
Звернімо лише увагу на хід думок місіс Бівер, на окремі слівця з її коротенького монологу. Покоївки для неї, звичайно, не жертви. «Боюся», що пожежа не все спалила. «На щастя», там був вогнегасник, який все знищив, і місіс Бівер відкривається велике поле діяльності по ремонту будинку, на якому вона добре заробить.
Цей уривок — зразок того, як уміло, найекономнішими засобами відтворює Івлін Во серцевину образу, кількома мазками малює справжній живий і переконливий портрет.
Сюжетно «Жменя праху» загалом нагадує типовий роман про адюльтер — конфлікт в родині, що породив тисячі, а може, навіть десятки тисяч творів. Подружня зрада Бренди Ласт, яка розбиває серце її чоловікові, банальна до непристойності. Якщо шукати аналогії цьому сюжету в близьких до нього творах сатиричної забарвленості, то ми знайдемо її у попередників Івліна Во з різних країн, передусім у таких як Мопассан чи Анатоль Франс. Деякі моменти в історії зв’язку Бренди і Джона Бівера перегукуються з розділами славнозвісної тетралогії Фрагаса «Сучасна історія».
Серед англійських авторів і тематично, і за манерою письма найближче до Івліна Во стояв старший за нього на дев’ять років Олдос Хакслі, який на час створення «Жмені праху» був автором кількох відомих романів і серед них знаменитого «Контрапункту». Сатирична манера обох письменників виявляє типологічно близькі риси, а їхнє ставлення до зображуваного, певні прийоми багато в чому збігаються. В тому ж іронічному ключі, що й Івлін Во, зображував Хакслі в своїх романах 20-х років англійську буржуазну інтелігенцію, представників літератури та інших жанрів мистецтва. Якщо долучити до цих двох ще й Річарда Олдінгтона з його критикою буржуазно-міщанського середовища та засудженням мілітаризму, кривавої імперіалістичної бойні, то постане досить повна картина вищих прошарків буржуазної Англії перших десятиліть XX століття — аристократичні та капіталістичні «вершки суспільства», модерністська художницька богема, буржуазна інтелігенція взагалі, верстви так званої середньої буржуазії.
Важливим мотивом сюжетного розвитку, який існує паралельно з іронічною розповіддю про адюльтер, є гірка, драматична історія загибелі щирого кохання. Це найбільш сумний і ліричний мотив романів Івліна Во. Особливий драматизм виникає через те, що надії на щастя, мрії про нього здаються героям близькими, здійсненними. А потім вони знов і знов відсуваються, поки не зникають назавжди, кидаючи героїв у безодню відчаю. Ця лінія наявна б «Мерзенній плоті» (шлюб Адама і Ніни, що так і не здійснився), в «Жмені праху» (мрія Тоні про примирення з Брендою, від’їзд до Англії) і в «Поверненні до Брайдсхеда» (боротьба Райдера за кохання Джулії).
Вище ми згадували «Контрапункт» О. Хакслі. Ця назва роману зв’язана з його побудовою за законами музичного твору; в ньому розвиваються кілька ліній різної емоційної забарвленості, різного ідейного змісту. Контрапунктність побудови характерна й для романів Івліна Во, зокрема, для «Жмені праху». Часто поєднання окремих епізодів цього роману, які забарвлені як шматочки смальти, що складаються в мозаїку, порівнюють з кіномонтажем.
Івлін Во не завжди буває холодним і жорстоким, аналізуючи своїх персонажів. Обдурений, наївний і старомодний Ласт подекуди здається смішним, але щирість його почуттів, благородність намірів, бажання зберегти якісь принципи викликають симпатію читачів, співчуття до нього. Тоні Ласта важко назвати героєм у повному розумінні цього слова. В цій особистості нема нічого героїчного, але доля Тоні свідчить: для того, щоб зберегти наївну чистоту душі, віру в найближчих людей, в порядність, у, може, трошки церемонну пуританську цнотливість та інші людські якості, треба мати велику мужність, особливо коли живеш у світі цинізму, моральної вседозволеності, буржуазної зажерливості.
Особливо ніжним стає гумор письменника, коли він змальовує нещасну дитину, маленького Джона Ендрю. Відданий за законами аристократичної родини на виховання нянькам та конюхам, хлопчик тягнеться до батьків, мріє про ласку матері чи увагу батька. Сатирична розповідь про виховання справжнього джентльмена, який повинен любити стайню, спорт і полювання, закінчується трагічним фіналом — загибеллю маленької нещасної людини під час повернення з невдалого полювання.