Почуваючи себе винним перед Бівером, Тоні звелів подати на обід шампанське, якого ні він, ні Бренда не любили. Не любив його, виявляється, й Бівер, проте йому була приємна така увага. Шампанське перелили у високий графин і пустили по колу, як данину гостинності. Потім вони поїхали до Пігстентона в кінотеатр, де йшов фільм, що його Бівер бачив кілька місяців тому. Коли вони вернулися додому, в кімнаті для курців на них чекала таця з грогом і сендвічами. Вони поговорили про фільм, і Бівер не признався, що вже бачив його. Тоні провів гостя до дверей «Сера Галахада».
— Сподіваюсь, ви добре спатимете.
— Напевно.
— Ви хочете, щоб вас збудили вранці?
— Можна, я подзвоню?
— Авжеж. Вам нічого не бракує?
— Ні, дякую. На добраніч.
— На добраніч.
Однак, вернувшись до кімнати для курців, Тоні сказав:
— Знаєш, мені так незручно через Вівера.
— Пусте, з Бівером усе гаразд,— відповіла Бренда.
Проте Біверові в ту хвилину було не вельми затишно; він терпляче вмощувався в ліжку й сяк і так, щоб якось заснути, і міркував, що оскільки він не збирається більше сюди приїздити, то старшому слузі не дасть нічого і тільки п’ять шилінгів служникові, який був до його послуг. Нарешті йому пощастило пристосуватись до всіх горбів і ям на матраці, і він проспав неспокійним сном до ранку. А новий день почався неприємним повідомленням, що всі недільні газети вже віднесено до кімнати господині замку.
У неділю Тоні завжди надягав темний костюм та білий накрохмалений комірець. Він ішов до церкви й сідав на довгій сосновій лаві з червоними подушечками під коліна, яку ще його прадід у ту пору, коли перебудовували Геттон, поставив тут перед каміном із залізними гратками й маленькою кочергою — батько Тоні щоразу починав бряжчати нею, коли йому не подобалося щось у проповіді. Відколи батько помер, в каміні не палили, але наступної зими Тоні збирався відновити цей звичай. На різдво й День урожаю Тоні читав тексти з біблії, стоячи за аналоєм, на якому спереду красувався мідний орел.
Після служби божої він любив постояти трохи на паперті із священиковою сестрою і двома-трьома селянами. Потім вертався додому через поля стежкою, що вела до бічної хвіртки шпалерного садка; він навідувався до оранжереї, вибирав собі бутоньєрку, спинявся погомоніти коло садівницьких будиночків (з дверей пашіло пахощами недільних обідів) і врешті урочисто випивав у бібліотеці чарку хересу. За таким простим, не дуже суворим ритуалом минали в нього недільні ранки — цей ритуал виник більш-менш стихійно із багато суворіших звичаїв його батьків; Тоні виконував його з превеликою втіхою. Бренда кепкувала з нього, коли, бувало, впіймає його на тому, що він грає роль статечного побожного джентльмена старої школи, і її жарти трохи зачіпали його за живе, проте це не зменшувало задоволення, яке давало йому виконання цього щонедільного ритуалу, чи невдоволення, коли приїзд гостей примушував його відступити від нього.
Ось чого йому стало дуже прикро, коли, вийшовши за чверть до одинадцятої із свого кабінету в залу, він застав там Бівера, вже одягненого й охочого розважатися; роздратування його, щоправда, швидко минулося, бо, вітаючи гостя, він помітив у його руках залізничний розклад.
— Сподіваюсь, вам добре спалося?
— Чудово,— відказав Бівер, хоч його пом’яте обличчя виразно суперечило цій заяві.
— Дуже радий. Сам я завжди сплю тут добре. Як, ви вже дивитеся розклад поїздів?
— На жаль, я мушу виїхати сьогодні ввечері.
— Яка прикрість! Я ж майже не бачив вас, та й у неділю нема зручних поїздів. Найзручніший відходить о п’ятій сорок п’ять і прибуває десь близько дев’ятої. Він зупиняється на всіх станціях, і в ньому немає вагона-ресторану.
— Ним я й поїду.
— Ви справді не можете лишитися до завтра?
— Слово честі.
Над парком розлягався дзвін.
— Мені вже пора до церкви. Навряд чи ви захочете піти зі мною.
У гостях Бівер завжди намагався догодити хазяям, навіть коли візит виявлявся таким невдалим, як оцей.
— О, з превеликим задоволенням.
— Ні, справді, бувши вами, я б нізащо не пішов. Вам буде нецікаво. Я й сам іду туди тільки з обов’язку. Краще лишайтеся дома. Зараз прийде Бренда. Подзвоніть, коли захочете випити.
— Ну що ж, нехай буде так.
— Тоді до побачення.
Тоні взяв у передпокої капелюх і паличку й вийшов надвір. «Ну ось, я знову повівся негостинно з цим молодиком»,— подумав він.
Над під’їзною алеєю линув гучний дзвін, і Тоні швидко пішов на його поклик. Дзвін замовк, тоді вдарив один раз, попереджуючи село, що через п’ять хвилин органіст заграє перший гімн.
Тоні наздогнав Джона з нянею на дорозі до церкви. Джон був сьогодні напрочуд довірливо відвертий. Він тицьнув Тоні маленьку руку в рукавичці і зразу ж почав розповідати історію, якої вистачило до самих церковних дверей: то була історія мула Ряста, який у тисяча дев’ятсот сімнадцятому році під Іпром випив порцію рому на цілу роту; Джон насилу зводив дух, бо йому доводилося бігти, щоб поспівати за батьком. Коли він довів свою розповідь до кінця, Тоні сказав:
— Дуже сумна історія.
— І я так думаю, а от Бен каже, що в нього штани мало не луснули від сміху.
Дзвін замовк; органіст із-за завіски стежив, коли з’явиться Тоні. Тоні пройшов проходом на своє місце у супроводі Джона з нянею. Він сів у крісло; вони посідали на лаві в нього за спиною. На мить він схилив голову на руки, тоді відкинувся назад, і органіст заграв перші такти гімну: «Не суди суворо раба твого, о господи...» І відправа почалася. Вдихаючи приємне, ледь затхле повітря, звично сідаючи, підводячись і схиляючись у поклоні, Тоні перебирав у думці події минулого тижня та свої плани на майбутнє. Час від часу якесь речення в літургії повертало його до дійсності, але майже цілий ранок з думки йому не йшли вбиральні та ванні кімнати: скільки їх іще можна влаштувати, не порушуючи стилю будинку.
Підійшов з карнавкою сільський поштар. Тоні вкинув туди півкрони, Джон і няня — по пенсу.
Священик важко зійшов на кафедру. Це був немолодий уже чоловік, що майже ціле життя прослужив у Індії. Батько Тоні дав йому парафію на прохання свого зубного лікаря. Він мав гарний гучний голос і тішився славою найкращого проповідника в окрузі.
Всі його проповіді були складені в молодші роки й призначалися для гарнізонної каплиці; він навіть не підправив їх, щоб пристосувати до нової пастви, і здебільшого наприкінці в них згадувалися далекі домівки й родини. Парафіяни нітрохи не дивувались: дуже небагато з того, що говорилося в церкві, мало прямий стосунок до їхнього життя. Їм дуже подобалися проповіді їхнього священика, й вони знали, що, коли мова заходить про далекі домівки, час уже обтрушувати порох з колін та брати в руки парасольки.
— ...І тепер, коли ми стоїмо тут з непокритими головами,— читав він, з останніх сил напружуючи свій гучний старечий голос,— згадаймо нашу наймилостивішу королеву-імператрицю[7], якій ми тут служимо, й звернімо до господа благання наші, хай спаде з її пліч тяжкий тягар і не доведеться їй посилати нас в ім’я обов’язку нашого до найдальших куточків землі; і згадаймо родини наші і домівки, що покинули ми задля неї, і подумаймо про те, що, хоч і лежать між нами голі пустелі та неозорі океани, ніколи не буваємо ми такі близькі до них, як недільного ранку, коли через піски і гори нас єднає відданість володарці нашій і спільна молитва про її щасливе владарювання; усі ми горді підданці її скіпетра і корони.
(«Превелебний Тендріл так уже величає королеву — просто до небес її підносить»,— сказала якось Тоні садівникова жінка).
Хор вишикувався в один ряд і проспівав останній гімн; парафіяни постояли хвилинку, схиливши голови, і рушили до дверей. Вони не озивались одне до одного, поки не розсипалися по цвинтарю: тут вони почали вітатися — доброзичливо, щиро, слова так і лилися з їхніх уст.
Тоні погомонів з дружиною ветеринара і містером Партріджем, крамарем, потім до нього підійшов священик.
7
Мається на увазі королева Вікторія (з 1837 по 1901), яка 1877 р. була проголошена імператрицею Індії.