— Я сподіваюсь, леді Бренда не захворіла.
— Та ні, просто їй трохи нездужається,— Тоні завжди казав так, коли приходив до церкви без Бренди.— Дуже цікава проповідь, велебний отче.
— Я радий, що вона вам сподобалася, сину мій. Це одна з моїх найулюбленіших. Невже ви її ще ні разу не слухали?
— Ні разу, запевняю вас.
— Справді, останнім часом я не читав її тут. Та коли мене просять заступити когось, я завжди обираю саме її. Дайте-но я погляну — в мене записано, коли я її читав.— І старий розгорнув товстий зошит, якого тримав у руках. Палітурки на ньому геть обшарпались, а сторінки пожовкли.— Ага, ось вона. Вперше я прочитав її у Джелалабаді, коли туди прибули колдстрімські гвардійці[8]; потім у Червоному морі, як учетверте повертався з відпустки; потім у Сідмуті... Ментоні... Вінчестері... На літньому зборі ватажків герл-скаутів тисяча дев’ятсот двадцять першого року... В гільдії церковних акторів у Лестері... Двічі взимку тисяча дев’ятсот двадцять шостого в Борнмуті, коли бідолашна Ада так тяжко занедужала... Справді, я таки, мабуть, не читав її тут з тисяча дев’ятсот одинадцятого року, ви тоді були надто малий, щоб оцінити її...
Священикова сестра розмовляла з Джоном. Він розповідав їй історію мула Ряста: «... Бен каже, що він би оклигав, якби зміг виригати той ром, тільки ж мули не вміють ригати, і коні не вміють...»
Няня схопила його за руку й потягла додому.
— Скільки разів я казала тобі, щоб ти не повторював того, що торочить Бен Гекет! Ну навіщо міс Тендріл той Ряст? І щоб ти більш ніколи не казав «ригати», це негарне слово.
— То це ж так кажуть, коли когось нудить.
— Хіба міс Тендріл цікаво знати, що когось нудило?
Коли юрба, що зібралася між папертю і цвинтарною брамою, почала розходитись, Тоні подався до саду. В оранжереї був великий вибір бутоньєрок: він вибрав лимонно-жовті гвоздики з червоними зубчастими краями для себе та Бівера і камелію для дружини.
Проміння листопадового сонця лилося крізь стрільчасті вікна й еркери, забарвлюючись у золото, зелень, червінь і лазур кольоровими гербами вітражів, і свинцеві смужки розбивали його на незліченні цятки різнобарвного світла. Бренда спускалася широкими сходами, вступаючи то в сутінь, то в барви веселки. Обома руками вона притискала до грудей сумочку, капелюшок, недокінчене вишивання хрестиком і розшарпану паку недільних газет; із-за всього цього, наче з-під чадри, визирали тільки її очі й чоло. Бівер виринув з темряви внизу і став біля підніжжя сходів, дивлячись угору на Бренду.
— Може, помогти вам?
— Ні, дякую, я нічого не впущу. Як ви спали?
— Чудово.
— Закладаюся, що це неправда.
— Та я завжди сплю погано.
— Коли ви приїдете знову, вам дадуть іншу кімнату. Тільки навряд чи ви приїдете. До нас рідко хто навідується. І це дуже сумно, бо без гостей нудно, а живучи тут, не знайдеш собі нових друзів.
— Тоні пішов до церкви.
— Так, він любить туди ходити. Він скоро вернеться. Вийдемо на часинку — надворі так гарно.
Вернувшись додому, Тоні застав їх у бібліотеці. Бівер ворожив Бренді на картах:
— А тепер зніміть ще раз, і поглянемо, що вам випало... Ага... Чиясь нагла смерть принесе вам велику радість і гроші... Точніше, ви когось уб’єте. Не можу сказати напевно — чоловіка чи жінку... Потім на вас чекає далека мандрівка по морю, тоді одружитеся зразу з шістьма неграми, народите одинадцятеро дітей, запустите бороду й помрете.
— Ну ви ж і Нахаба! А я думала, це насправді. А, Тоні прийшов! Ну, як там у церкві? Гарно було?
— Дуже. Слухайте, чи не випити нам хересу?
Коли вони лишилися на самоті, Тоні сказав:
— Серденько, ти просто героїня — морочишся з цим Бівером.
— О, така гра мені до вподоби! Щиро кажучи, я кручу йому голову.
— Та я це помітив. Ну що ж, після обіду розважатиму його сам, а ввечері він поїде.
— Дуже жаль. Знаєш, чим ми з тобою різнимося? Як до нас приїздить хтось неприємний, ти зразу тікаєш і ховаєшся, а я навіть тішуся, коли доводиться підладжуватися під них І я бачу, що це в мене добре виходить. До того ж Бівер не такий уже й поганий. Де в чому він такий, як і ми.
— Тільки не такий, як я,— сказав Тоні.
Після другого сніданку Тоні запропонував:
— Якщо це справді вас цікавить, я можу показати вам будинок. Я знаю, такий стиль тепер немодний, моя тітка Френсіс каже, що він гідний містера Пексніфа,— та я гадаю, що все-таки він по-своєму гарний.
Вони ходили по будинку цілих дві години. Бівер був великий майстер оглядати будинки — він був просто-таки зрощений на цьому, бо змалку супроводив свою матір, яка завжди захоплювалась опорядженням квартир, а згодом, коли обставини змінились, зробила це своєю професією. Він тонко сипав компліментами, і Тоні, який любив похвалитися своїми скарбами, радів страшенно.
Ця величезна будівля була споруджена в останній період відродження готики, коли ця архітектурна течія втратила весь політ фантазії і збилася на суху, важку логічність. Вони оглянули все: вітальню з зачиненими віконницями, схожу на шкільний актовий зал; коридори, схожі на монастирські; темне внутрішнє подвір’я; каплицю, де за життя батька Тоні щодня читали молитви для челяді; буфетну й контору, спальні й горище; бак для води, схований серед зубчастих стін; видерлися крученими сходами на вежу з годинником і почекали, поки він почне вибивати пів на четверту,— у вухах у них ще дзвеніло, коли вони спускалися до зали з колекціями слонової кістки, печаток, табакерок, порцеляни, позолоченої бронзи, перебірчастої емалі; потім вони постояли біля кожного портрета в галереї, обшитій дубовими панелями, і Тоні пояснював, хто ким йому доводиться; вони брали з полиць у бібліотеці найрідкісніші рукописи і роздивлялися гравюри давнього Геттона, видаткові книги старого абатства, подорожні нотатки предків Тоні. Час від часу Бівер казав, що бачив щось подібне там і там, а Тоні відповідав, що він теж ту річ бачив, але ця, що в нього, старовинніша. Врешті вони повернулися до кімнати для курців, і Тоні передав Вівера дружині.
Бренда вмостилася в кріслі з вишиванням у руках.
— Ну як? — запитала вона, не підводячи голови.
— Чудово!
— Ну, мені ви можете цього не казати.
— Але ж багато речей дуже гарні.
— Авжеж, речі справді непогані.
— Невже ви не любите Геттона?
— Люблю? Та я його ненавиджу... Я, звичайно, пожартувала, але іноді мені страшенно хочеться, щоб він не був геть увесь такий жахливо потворний. Тільки мені легше вмерти, ніж сказати про це Тоні. Ми, певна річ, не могли б жити ніде, крім Геттона. Тоні просто схибнувся на своєму домі... Смішно. Ні для кого з нас не було трагедією, коли мій брат Реджі продав наш будинок, а його, щоб ви знали, будував сам Ванбру... Мабуть, це таки неабияке щастя — мати змогу утримувати такий будинок. Знаєте, скільки нам коштує приємність жити тут? Нам би не бракувало грошей, якби не цей дім. А так ми мусимо тримати півтора десятка слуг, цілу купу садівників, теслярів, робітників на фермі та ще кликати усіляких людей то накрутити годинника, то підбити рахунки, то рови почистити, а нам з Тоні доводиться сушити голову, як дешевше поїхати до Лондона — машиною чи з екскурсійним квитком... Мені не було б так прикро, якби це був справді гарний дім — приміром, такий, як мій батьківський... Але ж Тоні виріс тут і дивиться на все інакше...
Тоні вийшов до них, коли подали чай.
— Не подумайте чогось такого, та, коли ви хочете встигнути на цей поїзд, вам уже час збиратися.
— Не турбуйся. Я умовила містера Вівера лишитися до завтра.
— Звичайно, якщо ви не...
— Чудово. Я дуже радий. В таку пору страшенно важко їхати, а надто таким поїздом.
Увійшов Джон і сказав:
8
Йдеться про окупацію Джелалабада (1879—1880) англійськими військами під час англо-афганської війни.