— А я думав, що містер Вівер уже їде.
— Ні, він поїде завтра.
— А-а...
Після обіду Тоні читав газети, а Бренда з Бівером розважали одне одного, сидячи на канапі. Вони відгадували, хто що задумав. Вівер сказав: «Угадайте, що в мене на думці»,— і Бренда почала ставити йому запитання. Він думав про той ром, що його випив мул Ряст. Джон розповів йому цю історію за чаєм. Бренда здогадалася майже зразу. Потім вони грали в «аналогії» — спершу перебрали всіх своїх знайомих, тоді взялися за самих себе.
Вони попрощалися ввечері — Вівер хотів поїхати поїздом о 9.10.
— Коли приїдете до Лондона, сповістіть мене.
— Може, й виберуся на цьому тижні.
Вранці Вівер дав по десять шилінгів і старшому слузі, і тому, що обслуговував його. Тоні, якого, незважаючи на героїзм Бренди, й досі мучило сумління, вийшов до сніданку попрощатися з гостем. Потім він вернувся до «Гіневри».
— Ну, нарешті ми позбулись його. Ти була просто чудо, серденько. Я певен, він поїхав переконаний, що ти закохалася в нього.
— Ет, не такий він уже й страшний.
— Твоя правда. Мушу сказати, що, оглядаючи будинок, він виявив цілком інтелектуальний інтерес.
Коли Вівер вернувся додому, місіс Вівер їла йогурт.
— Хто там був?
— Нікого.
— Нікого? Бідолашечка!
— Вони не чекали мене. Спершу було жахливо, але потім пішло краще. Вони точнісінько такі, як ти казала. Вона чарівна, а він мовчазний, як риба.
— Я б хотіла побачитися з нею.
— Вона сказала, що хоче найняти квартиру в Лондоні.
— Он як? — Перебудова стаєнь і гаражів на квартири важила чимало в підприємстві місіс Вівер.— А що б вона хотіла?
— Щось зовсім простеньке. Дві кімнати з ванною. Але нічого ще не вирішено. Вона ще не говорила з Тоні.
II
Коли Бренді треба було з’їздити на день до Лондона, щоб дещо купити, піти до перукаря чи до масажиста (це була її улюблена розвага), вона завжди вибиралася з дому в середу, бо в цей день квитки були наполовину дешевші. Вирушала вона о восьмій ранку й верталась додому о десятій вечора. Їздила вона третім класом, і вагони часто бували переповнені, бо інші жінки на цій лінії теж охоче користалися дешевим проїздом. Вона звичайно навідувалася до своєї молодшої сестри Марджорі. Марджорі була одружена з кандидатом консервативної партії від південнолондонського виборчого округу, де панували пролейбористські симпатії. Марджорі була трохи повніша за Бренду. В газетах їх завжди називали «чарівні сестри Рекс». Марджорі з Алленом були люди небагаті, але спритні; невеликі достатки не дозволяли їм завести дитину; їхній будиночок стояв поблизу Портмен-скверу, по сусідству з Педдінгтонським вокзалом. У них був китайський песик на ім’я Джин.
Бренда приїхала наскоком, доручивши служникові попередити Марджорі по телефону про її приїзд. Вона вийшла з вагона, де цілих дві години з чвертю тислося по п’ять чоловік на лавах, така свіжа й елегантна, ніби тільки-но залишила розкішний номер у готелі, побувавши в руках у цілої юрби масажисток, педикюрш, манікюрш і перукарок. Абияк Бренда не виглядала ніколи, але, виморена до краю,— приміром, після мандрівки до Лондона,— вона перетворювалася раптом на якусь нечупару і тоді куняла ледь жива біля каміна з чашкою розмоченого в молоці хліба, поки Тоні не вкладав її спати.
Марджорі в капелюшку сиділа за письмовим столом і ворожила над чековою книжкою й пакою рахунків.
— Серденько, яке цілюще для тебе сільське повітря! В тебе розкішний вигляд. Де ти надибала цей костюм?
— Не знаю. В якійсь крамниці.
— Що нового в Геттоні?
— Усе, як і було. Тоні вдає з себе запеклого феодала. Джон Ендрю лається, як биндюжник.
— Ну а ти як?
— Я? О, я — чудово.
— Хтось приїздив у гості?
— Ніхто. На тому тижні навідався приятель Тоні містер Бівер.
— Джон Бівер?.. Дивно. Ніколи б не подумала, що він до душі Тоні.
— Ти вгадала... А що він за людина?
— Я його майже не знаю. Зустрічаю іноді у Марго, Він весь час швендяє по гостях.
— Мені він здався якимсь зворушливим.
— Зворушливий, аякже! Ти що, накинула на нього оком?
— Господи! Таке придумала!
Сестри повели Джина на прогулянку в парк. Песик був страшенно норовистий, він навіть голови не повертав, і його доводилося силоміць тягти на шворці. Вони привели його до уоттівської «Фізичної моці»[9]; коли його спустили зі шворки, песик застиг нерухомо, понуро втупившись у асфальт, і стояв так, аж поки вони не повернули назад. Тільки один раз він виявив якісь почуття: огризнувся на дитину, що хотіла погладити його. Потім вони згубили його і знайшли за кілька ярдів під лавкою, де він пильно вивчав клапоть брудного паперу. Песик був зовсім безбарвний, з рожевим носом та губами й рожевими колами круг очей.
— По-моєму, в нього немає й крихти людських почуттів,— сказала Марджорі.
Вони поговорили про містера Кратвелла, свого масажиста, та про новий курс лікування Марджорі.
— Мені він цього ніколи не робив,— сказала Бренда заздро. А тоді додала: — А як, на твою думку, у містера Вівера з сексом?
— Звідки я знаю? Навіть уявити собі не можу... Отже, ти таки накинула на нього оком?
— Та що вже там...— відповіла Бренда.— Мені так рідко хтось трапляється...
Вони залишили песика дома і подались по крамницях — купили дитячих рушників, консервів з персиків, годинника для одного з воротарів до шістдесятиріччя його праці в маєтку, для Тоні — бляшанку його улюблених креветок. Вони домовилися на після обіду з містером Кратвеллом, погомоніли про майбутній прийом у Поллі Кокперс.
— Неодмінно приїжджай. Напевне буде дуже цікаво.
— Може, й приїду. Якщо знайду собі кавалера. Тоні терпіти не може Поллі... А в моєму віці вже якось незручно ходити самій на вечірки.
Вони пішли перекусити до нового ресторану на Олбемарл-стріт, який недавно відкрила їхня приятелька Дейзі.
— Тобі щастить,— сказала Марджорі, тільки-но вони переступили поріг,— тут матуся твого містера Бівера.
Місіс Бівер частувала сніданком компанію з восьми чоловік, що сиділи за круглим столом посередині зали; робила вона це не без користі для себе — Дейзі, якій не дуже щастило з її рестораном, не взяла з неї плати за сніданок та ще пообіцяла підряд на весняний ремонт, якщо ресторан доти не закриється. Компанія дібралася різномаста — людей цих звели докупи не спільні інтереси і, звичайно, не приязнь до місіс Бівер чи одне до одного, а тільки те, що імена їхні були широко відомі: серед них був не дуже гордий, але ще й не зовсім занепалий герцог, одна дівчина з неабияким досвідом у любовних справах, танцівниця, романіст, театральний художник, збентежений заступник міністра, що надто пізно збагнув, як він уклепався, і леді Кокперс.
— Господи, оце так збіговисько!— мовила Марджорі, радісно махаючи їм рукою.
— Ви прийдете до мене на прийом, мої рибоньки?— пролунав на всю залу різкий голос Поллі Кокперс.— Тільки нікому ані словечка. Це буде зовсім невеличкий прийом у дуже вузькому колі. Самі давні друзі, всього кілька чоловік — більше в мене не поміститься.
— Як би я хотіла подивитися на справжніх давніх друзів Поллі,— сказала Марджорі.— Вона ні з ким не знайома більше п’яти років.
— Шкода, що на Тоні не діють її чари.
(Хоча добробуту Поллі досягла завдяки чоловікам, популярністю вона користувалась переважно в жінок — вони захоплювалися її туалетами і за безцінь скуповували її старі сукні. Шлях Поллі у верхи починався в таких скромних колах, що вона не нажила собі ворогів у світі, куди прагнула пробитись. Кілька років тому вона вийшла заміж за добродушного графа, на якого тоді чомусь ніхто не зазіхав, і відтоді піднеслася мало не до самих вершин соціальної ієрархії).
9
Статуя англійського скульптора й художника Д. Ф. Уотта (1817—1904) — кінь з вершником; символічно зображує фізичну міць.