— Правильно розумієш. Та не переймайся: через ті вісімдесят п’ять рупій я не збанкрутую. Якщо ж совість не дозволить тобі жити в боргу переді мною, то попросиш батьків перерахувати цю суму до фонду профспілки льотчиків — і ми будемо квити.
Вона нарешті усміхнулася. Від її усмішки навколо стало світліше, ніби сонечко зійшло. Я мимоволі подумав, що з такою чарівною, з такою променистою усмішкою вона вже за кілька років почне розбивати чоловічі серця.
— Безумовно, містере… — вона зробила паузу, щоб прочитати напис на іменній планці з правого боку мого кітеля, — …е-е, капітане Матусівікз.
— Матусевич, — поправив я. — Сполучення „c“ і „z“ позначає звук „ч“. А тебе як звати?
— Рашель… тобто Рейчел.
— То Рашель чи Рейчел?
— Рашель. Але пишеться так само, як Рейчел.
Тільки зараз я відчув у її мові певну своєрідність. Мешканці Полуденних розмовляли чистою анґлійською, та це аж ніяк не означало, що вимова на всіх островах була однаковою. У Рашелі акцент вчувався сильніше, ніж звичайно, і я ніяк не міг прив’язати його до ґеоґрафії архіпелаґу. Слова її лилися м’яко та мелодійно.
— До речі, ти звідки?
У великих сірих очах Рашелі промайнула розгубленість. Здавалося, вона не відразу зрозуміла моє запитання, а потім, коли нарешті збагнула, про що йдеться, ще кілька секунд барилася з відповіддю.
— Спрінґфілд, острів Джерсі.
— Гм, ніколи там не був. Однак чув, що у вас чудовий курортний комплекс.
— Ага, — підтвердила Рашель.
На цьому наша розмова згасла. Рашель ще трохи постояла біля мого столика, переминаючись з ноги на ногу, тоді якось непевно мовила:
— Ну, я пішла…
— Щасливо, — відповів я. — Не забудь про картку.
— Не забуду. Ще раз дякую.
Подарувавши мені на прощання свою осяйну усмішку, Рашель попрямувала до виходу. Я провів дівчинку довгим поглядом і з заздрістю подумав, що її батькові неабияк поталанило. Чоловік, у якого є така донька, має відчувати себе надзвичайно щасливою людиною…
3
Коли через півгодини я вийшов з ресторану, то чомусь зовсім не здивувався, побачивши, що в тунелі мене чекає Рашель. Не можна сказати, що я розраховував її знову побачити, але що хотів — так.
— Уже взяла картку? — запитав я.
— Ні.
— Чому?
— Бо залишила її вдома.
Подумки я обізвав себе бовдуром. Слід було відразу здогадатися, що Рашель збрехала офіціантові. Вона не могла забути свою соцкартку в баґажі, адже тоді не мала б чим заплатити за користування камерою схову. Отже, баґажу в неї зовсім не було, вона прилетіла лише з тим, у що була вдягнена.
— Неприємна історія, — сказав я. — Чим можу допомогти? Узяти зворотний квиток?
Рашель явно не розраховувала на таку щедрість з мого боку і на секунду навіть завмерла від здивування.
— Ох, дякую, не варто. Я приїхала в гості до дядька, він про мене подбає. От тільки… — вона збентежилася, — проблема в тому, як до нього дістатися. Мій джерсійський проїзний на метро тут не діє.
— Зрозуміло. Ну що ж, пішли я куплю тобі жетони.
Ми попрямували в інший кінець тунелю, де був вхід на станцію підземки.
— А дядько хоч знає про твій приїзд? — поцікавився я.
— Звичайно.
— То чому не зустрів тебе?
— У нього лекції в університеті. Ми домовилися, що я доберуся сама. Зрештою, я вже не маленька.
Я скептично усміхнувся, однак не став заперечувати.
— Твій дядько викладач?
— Ага. Професор фізики.
Ми ввійшли у вестибюль метро, я вставив свою кредитку в найближчий автомат і одержав п’ять жетонів.
— Вистачить?
— Власне, мені досить одного, — відповіла Рашель, проте взяла в мене всі жетони, чотири з них сунула в бічну кишеню штанів, а останній стиснула в руці. Скоромовкою промимривши слова подяки, вона вже зробила була крок до ескалатора, аж раптом завмерла і рвучко повернулася до мене. Обличчя її стало блідим, а в очах застиг жах.
— Що з тобою? — стурбовано запитав я. — Тобі погано?
— Тихше! — напружено прошепотіла Рашель. — Нічого не кажіть… Не повертайтеся.
Повз нас пройшов високий чорношкірий чоловік у строкатому вбранні і зупинився біля сусіднього автомата. Рашель старанно намагалася не дивитися на нього, але мимохіть скоса стежила за ним.
Чоловік, не звертаючи на нас уваги, купив жетони й попрямував до турнікетів. Рашель нарешті оговталася, міцно схопила мене за руку і потягла до виходу з метро.
— Хутчіш. Ходімо!
Зовсім спантеличений, я без заперечень пішов за нею.
Вийшовши назовні, Рашель відпустила мою руку й безсило притулилася до скляної стіни. Вона вся тремтіла, на її чолі виступили краплини поту. Вона не просто злякалася — вона була нажахана.