— 5 млн у незмінному перерозподільному володінні;
— 1,3 млн юридично (але не фактично) перейшли на спадковий спосіб володіння;
— 1,7 млн були в перехідному стані;
— 4,3 млн перейшли на спадковий спосіб володіння, але все ще зберігали черезсмужну систему;
— 1,3 млн частково або повністю злилися. Ферми створювалися в різних регіонах, але найактивніше цей процес відбувався в Україні. Джерела 1915 р. повідомляють про наявність 75 тис. ферм (які створювали свої власні невеличкі сільця). Вони одразу ж продемонстрували свої можливості у значному поліпшенні сільськогосподарської продукції. Однак рівень розвитку відрубної системи на 1917 р. був явно недостатнім для того, щоб здійснити на селі очікувані перетворення. Сам Столипін говорив, що для цього необхідно 20 мирних років, тоді як на здійснення його планів історія дала менше 10. Від реформ остаточно відмовилися напередодні революцій 1917 p., серед головних наслідків котрих згадаємо «чорний переділ» — стихійне захоплення панських земель, активне відновлення громад і зникнення багатьох із нещодавно створених ферм.
* * *У середовищі російської інтелігенції побутували два протилежні погляди на селян: з одного боку, вони уявлялися як утілення народу, душа країни, терпеливі страждальці, надія на майбутнє, з іншого — як «темні люди», відсталі, вперті, що не прислуховуються до голосу розуму, як нездарна перешкода для усього прогресивного. Обидва погляди в чомусь мали слушність. О. Пушкін хвалив такі, наприклад, чесноти селян, як працелюбність і терпеливість. Мемуарист Нікітенко називав селянина «майже цілковитим дикуном», п'яницею, злодієм, та все ж таки додавав до цього, що він «незрівнянно вищий від так званих освічених й інтелігентних. Селянин — щира людина. Він не намагається виглядати тим, ким не є». О. Герцен уважав, — хоч, може, надто ідеалізуючи тут селян, — що угоди між ними не потребували документів, і їх рідко коли порушували; разом із тим у стосунках селянина з урядовцями його зброєю були обман і виверти — єдині доступні йому засоби самозахисту, що їх він продовжував уживати і в комуністичні часи (як це описується у творах радянських письменників усіх шкіл і напрямів — від М. Шолохова до О. Солженіцина).
Отже, схильні до крайнощів інтелігенти-утопісти вбачали в селянинові або диявола, або ангела. Молоді ж радикали 1870-х років, чисельністю в кілька тисяч, «пішли в народ», — залишаючись місяцями в селах, намагалися втягнути селян у революційно-соціалістичну боротьбу. Це закінчилося цілковитою невдачею для обох сторін. Тургенєвський Базаров так висловлює деякі свої почуття з цього приводу: «Я відчував таку ненависть до цього найбіднішого селянина, цього Пилипа чи Сидора, для кого я повинен зі шкури випнутися і який навіть не подякує мені за це», — але при цьому Базаров навіть гадки не має, що в очах селян він сам був «чимсь на зразок блазня».
Такої сильної, раптової зміни поглядів зазнала не вся інгелігенція, й на початку наступного сторіччя партія соціалістів-революціонерів (есери) значно розумніше підійшла до селянського питання. Але тим часом марксизм уже схилив на свій бік велику частину радикалів, і вони дістали ідеологічні підстави для відкидання тези про селянство як про «надію Росії». Ця зміна орієнтацій була, звісно, не чим іншим, як перенесенням надій та ілюзій з уявного селянина на майже такого ж уявного пролетаря.
Тут буде доцільним навести деякі вирази ненависті та презирства до «відсталого» селянства з боку марксистів, а особливо більшовиків-інтелігентів, які вийшли далеко за межі марксистської зневаги на теоретичному рівні. Ці приклади дають змогу багато в чому зрозуміти події nожовтневого часу.
Городянин, а надто городянин-марксист, навіть не дотримувався послідовності у своїй критиці негативних рис селян, коливаючись між такими характеристиками, як «апатичні» та «безглуздо пожадливі й ворогуючі між собою». Висловлюючи думки, що їх тоді багато хто поділяв, Максим Горький уважав, що «ґрунтовна перешкода на шляху російського поступу до західного способу життя та культури» полягала «в глухому куті життя неграмотного селянства, яке душить місто», засуджував «звіроподібний індивідуалізм селянства й майже цілковиту відсутність соціальної свідомості у селян» і висловлював надію, що «нецивілізовані, дурні, підлі люди російського села вимруть, всі ці люди, які майже жах наводять, що про них я говорив вище, і нова раса грамотних, розумних, енергійних людей займе їхнє місце».
Засновник російського марксизму Г. Плеханов зображав селян як «диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в'ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю». К. Маркс говорив про «ідіотизм сільського життя», — заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього «ідіотизму»). Сам Ленін писав про «сільську занедбаність, відірваність від світу, здичавіння» і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був «безсоромним індивідуалістом». А для Сталіна, за словами Хрущова, «селяни були покидьками».