1 березня 1933 р. оголосили про різні урядові зміни, серед яких найважливішою було усунення М. Скрипника з посади наркома освіти, яку він обіймав протягом довгого часу, і переведення його на посаду голови Державної планової комісії — пост, що не мав великого значення.
Інститут української мови Академії наук УРСР за Шумського та Скрипника був головним осередком національного відродження. 27 квітня 1933 р. газета «Правда» затаврувала його як «лігво буржуазних націоналістів», які розробляли плани відчуження української мови від «братської російської». Невдовзі сім провідних мовознавців і десятки менш важливих діячів були заарештовані.
12 травня заарештували Михайла Ялового, головного редактора Українського державного видавництва. 13 травня його найближчий приятель і однодумець Микола Хвильовий, «найяскравіша особистість українського літературного життя», застрілився, залишивши листа до ЦК КП(б)У, в якому викривав кампанію терору. Протягом наступних місяців відбулися інші самогубства і десятки арештів відомих діячів літератури…
10 червня Постишев доповідав на засіданні ЦК КП(б)У про діячів культури, які, мовляв, виявилися ворожими агентами і «ховалися за широкою спиною більшовика Скрипника». У філософії, літературі, економіці, лінгвістиці, агрономії тощо вони розробляли теорії, спрямовані на ліквідацію радянського ладу — і були, звісно, відповідальні за труднощі з заготівлею зерна. До цього Постишев додав, що Скрипник часом відкрито захищав їх. Зі свого боку Скрипник піддав нищівній критиці Постишева, звинувативши його у зраді принципів інтернаціоналізму. Є повідомлення про те, що він повторив свої звинувачення на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Протягом червня та липня Скрипник зазнавав нападок від Постишева та інших членів керівництва, і 7 липня він знову захищав свої позиції у політбюро. Перед Скрипником поставили вимогу безумовної капітуляції. Але, не в змозі це зробити, він того ж дня застрілився.
Офіційний некролог назвав Скрипника «жертвою буржуазно-націоналістичних елементів, які… добилися його довір'я». Він, мовляв, допустив «певні політичні помилки», подолати які «не мав мужності» і в результаті вчинив самогубство — «акт легкодухості, особливо негідний члена ЦК ВКП(б)».
Проте через кілька місяців офіційні оцінки Скрипника набувають іншого характеру. Його вже кваліфікують як «націоналістичного виродка… наближеного до контрреволюціонерів, що активно сприяють справі інтервенції». До його «злочинів» стали відносити також уперті намагання запобігти русифікації української мови, зокрема сприяння введенню до українського правопису м'якого «л» і твердого «г». Ці дії Скрипника зазнали критики як «буржуазні» ще у 1932 р., але тепер їх дорівняли до «контрреволюційних», а Постишев узагалі заявив, що тверде «г» допомагало «націоналістичним саботажникам» і сприяло «анексіоністським планам польських панів».
У листопаді 1933 р. Скрипникові погляди досить об'єктивно (зі сталінських, звісно, позицій) підсумував Косіор:
«Скрипник занадто переоцінив і перебільшив національне питання; він зробив його наріжним каменем, говорив про нього як про кінечну мету і навіть зайшов так далеко, що почав заперечувати те, що національне питання грає другорядну роль для класової боротьби та диктатури пролетаріату».
Масовій атаці на культурні заклади України передував червневий виступ вірного сталінського посіпаки Д. Мануїльського (схарактеризованого Л. Троцьким як «найогидніший ренегат українського комунізму») перед київською парторганізацією: «Тут на Україні існують певні установи, які мають високі титули академій, інститутів і наукових товариств і часто слугують місцем заохочення не соціалістичної науки, а класово ворожої ідеології. Національну проблему здано в оренду колишнім членам націоналістичних партій, які не злилися органічно з більшовицькою партією» (малися на увазі українські соціал-демократи, боротьбисти та ін.).