Після вбивства Кірова у грудні 1934 р. були розстріляні великі групи «підозрюваних» у Москві, Ленінграді та в Україні. Зокрема, в Києві знищили 26 членів так званого «Білогвардійського терористичного центру» за звинуваченням, що вони проникли з-за кордону зі зброєю для здійснення терористичних актів. По суті лише двоє з них їздили за кордон, хоч семеро походили з Західної України, але вже довгий час жили в СРСР. Деякі свого часу були активними за Центральної Ради, але переважно це були не політики, а літератори (як, наприклад, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка та молодий глухонімий поет Олекса Влизько), на чиї «визнання» посилався Постишев наступного року.
У 1935 р. викрили «боротьбистську змову», на чолі якої були такі знамениті постаті, як провідний український драматург Микола Куліш, який також «визнав» свою терористичну діяльність. У січні 1936 р. в Києві відбувся закритий судовий процес групи, яку очолював славетний літературний критик, поет і професор літератури Микола Зеров, за звинуваченням у «шпигунстві» та «тероризмі». На Зерова, який фактично скеровував увесь процес літературного відродження 1920-х років, доносили, наприклад, що він поминав у церкві «ворогів народу», розстріляних у грудні 1934 р., і вирішив помститися за них. До його «банди» входили переважно, так само як і він, поети-неокласики, дослідники мови і учасники Вищого літературного семінару при Київському університеті.
Поруч з іншими звинуваченнями «троцькізм» також стояв на порядку денному, і в міру того як чистка тривала, цей закид ставав навіть ще фатальнішим, ніж інкримінація націоналізму. Починаюча від 1935 р. «троцькістів» знаходили в Київському, Харківському, Дніпропетровському університетах, у видавництві вже сильно вичищеної Української Радянської Енциклопедії, в Інституті народної освіти у Ворошиловграді тощо. У 1937 р. було заявлено, що троцькістські групи існували в усіх українських містах.
Уся згубність розгрому української культури наочно виступає у цифрах. Згідно з однією оцінкою, зникли приблизно 200 з 240 письменників України (за іншими підрахунками 204 із 246). Із тих, що вціліли, один утік за кордон, семеро померли природною смертю, що залишає нам 32 чи 34 письменники, які або стали лакизами режиму, або перестали існувати як творчі особистості. А із приблизно 84 провідних дослідників у галузі лінгвістики ліквідували 62.
Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено. Навіть Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, поневолення та всілякі інші різновиди бюрократичного хуліганства не набрали таких жахливих масштабів, як на Україні, у боротьбі проти могутніх таємних прагнень українських мас до більшої свободи та незалежності».
Драконівські заходи, впроваджувані Сталіним, мабуть, здавалися йому достатніми для досягнення його мети. Якщо ж вони все ж виявилися недостатніми, це сталося через те, що він недооцінив силу національного почуття, яке допомагало нації витримати ці удари і врешті вижити.
* * *У наші часи термін «геноцид» часто вживають суто риторично. З цього погляду варто нагадати текст резолюції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р., яка увійшла в силу 1950 року і яку СРСР ратифікував у 1954 р. Ось деякі витяги з неї:
«Стаття 1. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що геноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни, — це злочин за міжнародним правом, якому вони зобов'язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність».
«Стаття 11. За даною резолюцією геноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:
вбивство членів групи;
заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи;
зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;