Як ми вже говорили раніше, навіть у великих станицях, населення яких не депортували в масовому масштабі, втрати від голоду були величезні — 14 тис. з 24-х залишилося у станиці Лабинській тощо. У станиці Старокорсунській кавалерійську частину військ ДПУ, яку відрядили туди в 1930 р., завжди тримали у бойовій готовності. Було проведено кілька масових арештів — кожного разу від 50 до 100 осіб. Після голоду в живих залишилося лише близько тисячі з 14 тис.; подібна доля спіткала й сусідні станиці — Воронезьку та Донську. Також сильно потерпіли некозацькі українські села. Наприклад, населення Пашківського (Краснодарський округ) із 7 тис. зменшилося вдвічі.
Наприкінці 1933 р. англійське посольство доповідало: «Козацький елемент переважно усунуто — чи то через смерть, чи то шляхом депортацій».
Щодо міст Дону та Кубані, то вони зазнали більших утрат, ніж міста в Україні. Повідомляли про 50 тис. смертних випадків у Ставрополі (населення 140 тис.) і 40 тис. у Краснодарі (населення 140 тис.). У Сальській окрузі чималій кількості мешканців удалося вижити тільки завдяки тому, що вони переселилися у степ і ловили там байбаків. Жителі села Завітне протрималися таким чином аж півроку.
Але незважаючи на поодинокі «історії зі щасливим кінцем», ці колись квітучі землі перетворилися на справжню пустелю. Ось свідчення іноземця: «Перше, що мене вразило, коли я побачив козацькі села в околиці Кропоткіна, — це жахливий стан того, що колись було надзвичайно родючим тереном. Величезний бур'ян, навдивовижу високий і твердий, заповнив численні сади, панував на полях пшениці, кукурудзи, соняшника. Зникли пшеничні паляниці, соковиті шматочки м'яса молодого баранчика, що пропонували на продаж повсюдно, коли я відвідував Кубанську долину в 1924 році». А ось повідомлення одного з партійних керівників, який повернувся до своїх рідних місць уперше від часів революції: «Я знав цей край, коли тут був самий лише добробут… Тепер на місці села я знайшов цілковите спустошення та злидні. Тини, огорожі та хвіртки зникли, бо пішли на паливо. Вулиці заросли бур'яном і папороттю, хати розвалюються на шматки… Навіть колись повні ентузіазму партійні активісти втратили віру…»
Ще кілька подібних описів краю: він нагадував «озброєний табір у пустелі — ні праці, ні хліба, ні худоби, ні тяглових коней, лише бездіяльні селяни та вояки»; це був «напівспустошений край, який майже напевно потребував повторного освоєння».
* * *Далі на північний захід голод уразив терени Нижньої Волги, частково російські та українські за національним складом, але центром його стали місцевості, в яких домінували волзькі німці. Процитуємо кілька оповідей сучасних російських письменників, що походили з Волги, про їхні дитячі роки. Один пише про «чотири труни, які наша родина носила до сільського цвинтаря в тому жахливому році», щоправда, додавши, що «якісь мінімальні харчові пайки призначили для роздавання в довгих чергах», але їх якраз вистачало для того, щоб проіснувати від одної пайки до другої. Інший свідчить: «…цілі родини повимирали. У нашому селі Монастирському з 600 господарств залишилося 150, а цієї місцевості не торкнулася жодна війна!»
Але головним об'єктом нашої уваги є автономна республіка німців Поволжя, проти якої, як виглядає, і було спрямоване вістря терору. Євангелічні церкви у Німеччині отримували близько 100 тис. листів від російських німців із проханням про допомогу. Ці листи до братів і сестер у віровизнанні, з якими волзькі німці завжди утримували зв'язки, майже всі мають сильне релігійне забарвлення. Але факти, про які вони оповідають, до болю знайомі. «Ми мусили віддати все державі», — пише, зокрема, одна родина у лютому 1933 р. Інші листи свідчать про відсутність хліба протягом чотирьох, п'яти, шести місяців. Проте ті, що працювали у радгоспах, одержували 150 г хліба на день, — «від чого не помреш, але й жити не будеш». Пишуть також, що «четверо з дітей брата Мартина померли від голоду, а решта недалекі від цього» (березень 1933 р.); «Ми не мали хліба, м'яса чи жиру протягом уже п'яти місяців… Багато вмирає»; «Неможливо більше знайти ані собак, ані котів»; «Так багато вмирає, що нема часу, щоб викопати могили» (квітень 1933 р.); «В селі все мертве. Дні проходять, і жодної душі не видно… ми зачинилися в домі, щоб приготуватися до смерті» (лютий 1933 р.). Один вмираючий євангеліст писав: «Коли я дивлюся в майбутнє, я бачу перед собою ніби гору, на яку не можу піднятися».