Подібні уявлення грунтувалися на деяких специфічних обставинах, таких, наприклад, як масові переселення росіян в Україну. Здавалося, що її корінне населення, як і в деяких інших регіонах Європи (наприклад, у Чехії), майже повністю складалося із селян та священиків. У період становлення капіталізму російські селяни, бідніші за українських, тисячами їхали в Україну, щоб найнятися тут на створювані підприємства. Отже, промисловий розвиток імперії в XIX ст. супроводжувався значними змінами в етнічному складі України, передусім за рахунок міських робітників — росіян за національністю.
На початку 1860-х років Петербург провадив у національній політиці досить ліберальний курс, і в Україні тоді зросло число українських товариств і періодичних видань. Однак царський указ 1863 p. оголосив, що української мови «не існує», бо вона є лише діалектом російської, й заборонив україномовні видання (за винятком белетристики). Під особливо сувору заборону підпадали книжки «релігійного та освітнього характеру» й такі, що «звичайно призначалися для початкового читання простими людьми». Деяких діячів української культури було депортовано до Північної Росії, українські ж школи та газети закрито.
Попри всі ці урядові заходи, українські товариства (громади) продовжували існувати і в 1870-х роках. Обмежені у своїй легальній діяльності розвідками науково-дослідницького характеру, вони, однак, і далі плекали національну ідею, що викликало появу наступного указу (1876). Він обмежував публікації з українознавства історичними документами, забороняв театральні й музичні вистави з української тематики й ліквідував головні російськомовні, але проукраїнськи настроєні друковані органи. Після цього розгорнулася активна русифікаторська кампанія, котра, втім, не дуже позначалася на українському селянстві. Уряд досяг безсумнівного успіху лише в одному — селяни були позбавлені україномовних видань і національних шкіл. Як наслідок, в Україні надзвичайно зросла кількість неписьменних — до 80 % усього населення.
За дещо, може, драматизованими словами Петра Григоренка, «протягом століть, що їх українці провели в російській імперській державі, вони забули своє національне ім'я і призвичаїлися до імені, яке їхні колонізатори нав'язали їм, — малороси». Незважаючи на це, серед селянства й далі продовжували жити думи часів Гетьманщини та Січі. Творча інтелігенція зберігала українську ідею. В 1897 p. було засновано нелегальну Всеукраїнську демократичну організацію для координування діяльності національних культурних і громадських груп. І все ж цього було недосить, щоб напередодні XX ст. можна було говорити про початок масового визвольного руху серед українського населення. Відродження нації виявилося несподіваним і непереборним. За твердженням провідного діяча українського національного руху Миколи Ковалевського, цей рух набув справжньої масовості в 1912 p.
У 1902 p. сталися, а в 1908 p. — повторилися значні селянські заворушення. Це була важлива ознака пробудження народних низів, оскільки на відміну від владущих класів, які складалися головним чином із неукраїнців, корінне — в основному сільське — населення було українським. Націоналістичний рух, що народжувався, мав в Україні (як і в Польщі, в майбутній Чехо-Словаччині та інших країнах) переважно соціалістичний напрям. Перша справді політична партія — Революційна українська партія (РУП), заснована в 1900 p., невдовзі потрапила під марксистський вплив і розкололася. Одна її частина приєдналася до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), але скоро припинила існування, а друга, прибравши назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), відійшла від Леніна на грунті самоврядування. Однією з найважливіших національних партій була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка, щоправда, аж до 1917 p. не користувалася великім впливом.