Як би там не було, але у 1933 р. на бенкеті в готелі «Уолдорф-Асторія» з нагоди визнання СРСР Сполученими Штатами було зачитано список імен, кожному з яких гості чемно аплодували, аж доки не згадали Дюранті, — тоді, як писав Олександер Вулкотт у «Нью-Йоркер», «виникло справжнє світопреставлення… було враження, що Америка в якомусь несамовитому приступі визнавала одночасно і Росію, і Дюранті». Це дійсно був якийсь несамовитий приступ.
Усьому цьому є цілком зрозуміле пояснення: люди не так бажали знати правду, як прагнули почути те, що вони хотіли почути. Що ж до особистих мотивів Дюранті, то вони не потребують коментарів.
Таким чином, повідомленням тих, хто не був ні простаком, ані брехуном, доводилося продиратися крізь досить могутнє лоббі сліпих та засліплених. Зрештою ці повідомлення вважалися у кращому випадку за сумнівні, а їхні автори, такі як Магтерідж і Чемберлін, ще протягом багатьох років продовжували зазнавати гострих нападок з боку прокомуністично настроєних елементів на Заході.
Велика фальсифікація не була тимчасовим або поверховим явищем. Завдяки Веббам та подібним до них вона проникла навіть у царину науки, якщо її можна назвати наукою, її наслідки ще довго виявлялися і в інших сферах західного життя. Так, у 1940-х роках Голлівуд випустив фільм «Північна зоря», в якому радянський колгосп зображувався у таких безхмарних тонах, що навіть перевершували радянські стрічки, котрі «редагувалися» особисто Сталіним.
Одну з причин приховування правди від Заходу деякі пояснюють тим, що Радянський Союз прагнув зберегти підтримку його політики робітниками капіталістичних країн. Одначе на практиці робітництво переважно лишилося осторонь, а на передній план вийшли ті, хто, власне, визначав громадську думку.
Джордж Орруелл свого часу дорікав: «Такі величезні події, як голод 1933 р. в Україні, в якому загинули мільйони людей, пройшли поза увагою більшості англійських русофілів». І це стосується не лише них, а й тої великої та впливової частини західних інтелектуалів, які просто не були внутрішньо готові до сприйняття очевидного.
18. Відповідальність
Історик, котрий реєструє незаперечні факти в їхньому контексті, не може не мати певної власної позиції. «Світова історія — це світовий суд» — цей шіллерівськнй афоризм може виглядати сьогодні дещо претензійним. Але встановлення фактів означає і встановлення чиєїсь відповідальності за них.
Визначити винних у масовій загибелі так званих куркулів, депортованих у 1932–1933 рр., не становить проблеми. Вони були жертвами цілеспрямованої урядової кампанії проти «класового ворога». Відповідальні партійні працівники усвідомлювали «потребу» знищення мільйонів людей навіть перед практичним ужиттям заходів. Що ж до великого голоду 1932–1933 рр., то, як ми знаємо, докладалося не менш великих зусиль, аби приховати чи затуманити правду.
Спочатку в хід пускалося твердження, що ніякого голоду немає. Його поширювали за кордоном радянські дипломати, західні журналісти та інші, яких ошукав або розбещив радянський режим. Усередині країни радянська преса просто ігнорувала катастрофу, час до часу вміщуючи гнівні заперечення чергового закордонного «наклепу». Будь-яка згадка про голод стала злочином — за одне те слово карали навіть самих голодуючих. А нагорі Сталін поводився так, немовби нічого особливого не відбувається.
Такою була офіційна версія, і вона мала на Заході свій вплив. Деякі безоглядно повірили їй, інші припускали можливість двох інтерпретацій подій, які суперечили одна одній,і жодна не мала переконливих доказів. Отже, ті, що були схильні до цього, легко могли заперечувати будь-які повідомлення або не надавати їм якогось значення.
Але повністю приховати факт голоду ставало чимдалі складніше, і режим поступово визнавав наявність недоїдання і навіть зростання рівня смертності, які сталися, мовляв, через упертість селян, котрі відмовилися належно сіяти або збирати врожай. Нагальну ж потребу радянського уряду в зерні пояснювали вимогами армії, оскільки нібито очікувалася війна з Японією. Подібні факти дозволялося висвітлювати лише тим західним журналістам, які трималися прорадянських позицій. Ті ж у свою чергу спромоглися твердити про відсутність голоду, не заперечуючи при цьому двомільйонної кількості жертв, що аж ніяк не прояснювало проблеми. Не без їхньої допомоги в очах Заходу створився й імідж «куркуля» — лиходія, саботажника, звабника «невинних» селянських душ тощо.