По стопах Терехова пішли й деякі інші українські діячі. Відомо, що Йона Якір, тоді головнокомандувач Київським військовим округом, попросив Сталіна дозволити виділити зерно для розподілу між селянами, на що дістав різку відсіч і пораду обмежитися військовими справами. Командувач Чорноморським флотом також висував перед Сталіним подібне питання, і знову ж таки безуспішно. Влас Чубар, голова Раднаркому України, просив Сталіна про харчі «принаймні для дітей, які вмирали з голоду», на що дістав відповідь: «Коментарі зайві». У цьому була своя логіка: надати допомогу означало б визнати існування голоду і, отже, облишити думку про експропріацію «куркульських» запасів зерна. До того ж нагодувати дітей і дати вмерти дорослим створило б певні адміністративні складнощі…
Сталін мав і таке своєрідне джерело інформації, як власна дружина Надія Аллилуєва. Дізнавшись від студентів, котрих мобілізували на допомогу колективізації, про страхіття, свідками яких вони були (особливо її схвилювала розповідь про двох братів, що продавали трупи), вона переказала все це Сталінові. Той вилаяв її за збирання «троцькистських пліток» і звелів Паукерові, що очолював його охорону, заарештувати цих студентів, а органам ДПУ та Комісії партійного контролю — провести чистку студентів усіх навчальних закладів, які брали участь у колективізації. Сварка, що спричинила самогубство Надії Аллилуєвої 5 листопада 1932 р., як виглядає, виникла саме на цьому грунті.
На додаток зазначимо, що Сталін регулярно отримував найретельніші зведення ДПУ про все, що відбувалося в будь-якому куточку країни.
* * *Сталін не квапився. Він міг будь-коли надати допомогу голодуючим районам, але утримувався до пізньої весни 1933 р., аж поки голод не досяг свого жахливого апогею.
Ми не маємо безпосередніх доказів того, що голод планувався Сталіним заздалегідь. Але те, що він — як із самого початку, так і далі — суворо вимагав реалізації курсу, який спричинився до катастрофи, показує, що Сталін вважав голодомор за ефективний і цілком сприйнятний засіб боротьби з українським селянством як «куркульсько-націоналістичним елементом».
Цілковито свідомий характер цієї кампанії виявився ще перед тим, як вона почала набирати розмаху. На це існує чимало аргументів. По-перше, приступаючи до неї, режим уже мав сумний досвід 1918–1921 років, коли надмірна реквізиція хліба закінчилася страшним голодом. Якщо Кремль вирішив знову піти второваною стежкою, він не міг не усвідомлювати, куди вона може завести.
По-друге, українське керівництво неодноразово давало зрозуміти, що норми хлібозаготівель, встановлені в 1932 р., не в міру завищені порівняно з деякими іншими хліборобськими районами, отож слід чекати найнеприємніших наслідків. І це завищення норм для найпродуктивніших постачальників зерна не було результатом якихось економічних прорахунків. Адже не було голоду в російському Центральному чорноземному районі. З іншого боку, бідні на хліб українські землі Поділля та Волині потерпіли разом із іншими.
По-третє, насіннєве зерно для наступного врожаю з українського села забрали ще на початку осені 1932 р. Це означає, що влада розуміла: коли зерно залишити у колгоспних коморах, його з'їдять, оскільки ніяких інших ресурсів не буде.
Але, мабуть, найпереконливішим свідченням умисного характеру голоду є те, що українсько-російський кордон було практично блоковано озброєними підрозділами ДПУ і надходження будь-яких харчів в Україну стало неможливим. Не можна було і виїхати з України, не маючи на те спеціальної перепустки. Свідок пише, що люди «застосовували найдивовижніші трюки, вигадували фіктивні історії, аби потрапити до Росії, придбати там чогось їстівного в обмін на останні кожухи, килими та білизну і привезти якийсь харч додому та врятувати своїх дітей від голодної смерті».
У Росії, як було добре відомо, справи виглядали інакше: «треба було лише перетнути кордон — і поза Україною умови були відразу кращі». Тодішній редактор головної одеської газети Іван Майстренко пізніше описував два села по різні боки російсько-українського кордону: з українського забрали все зерно, російському ж виставили досить сприйнятні норми.
Отже ті, кому якось удавалося перейти кордон, як правило, поверталися не з пустими руками. Але тут їх чекало невсипуще ДПУ. Один уродженець України, який працював на залізниці в Московській області, почув про голод удома і виїхав з Москви у квітні 1933 р. з 32 кг хліба. На станції Бахмач 28 кг конфіскували (решту все ж залишили як російському робітникові), але у двох українських селянок, які також везли якусь кількість хліба, конфіскували все, а їх самих затримали. Люди старалися проникнути в порожні вагони, що поверталися з Росії після доставки українського зерна, але ті вагони старанно обшукували — як представники влади, так і залізничний персонал. Були й інші перепони. Наприклад, ті, що везли хліб з Орловської області, мусили робити пересадку на станції Лозова, де чекання тривало два тижні, а то й більше. Протягом цього часу селяни з'їдали все, що в них було, і лежали коло станції, вмираючи від голоду.