Якщоми звернемо увагу на вплив катастрофи 1932–1933 рр. на сільське господарство, то мусимо зазначити, що його разюча неефективність і досі загальновідома. Радянській колгоспній системі все ще дуже далеко до вивільнення нових продуктивних сил і можливостей: там, де вона використовує 25 сільськогосподарських робітників, у Сполучених Штатах достатньо лише чотирьох. І такий стан не можна виправдати, принаймні останнім часом, нехтуванням цією галуззю. В сільське господарство вкладають величезні кошти, але з мізерним результатом. Хибною є сама система.
У січні 1933 р. Сталін заявив, що п'ятирічку виконано за чотири роки і три місяці, причому з реалізацією максимальних завдань. Це було цілковитою неправдою, оскільки невиконаними залишилися навіть основні завдання промисловості. Вона випустила лише трохи більше третини запланованого виробництва чавуну, трохи більше половини сталі, три п'ятих електроенергії, трохи більше половини бавовняних тканин, трохи менше третини вовняних і трохи більше чверті полотняних. У виробництві товарів для сільського господарства справи були ще гірші: одна восьма запланованої кількості мінеральних добрив, менше третини тракторів тощо.
На початок 1935 р. стало можливим скасувати нормування хліба і було досягнуто дуже приблизної рівноваги попиту та пропозиції за цінами, значно вищими, ніж попередні карткові, але нижчими, ніж попередні ціни на легальному та «чорному» ринках. Але основним моментом було підвищення споживчих цін вдесятеро порівняно з 1928 р., у той час як ціни на сільськогосподарську продукцію практично не піднялися. Різницю покривали за рахунок «оборотного» податку.
Наприкінці 1930-х років становище пересічного радянського громадянина було гіршим, ніж перед революцією. Він споживав значно менше м'яса, жирів та молочних продуктів, був погано вдягнений і мав жахливі житлові умови. У своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» Ленін підрахував, що у 1890-х роках пересічний сільськогосподарський робітник у досить типовій Саратовській губернії споживав щороку 419,3 кг зернових продуктів. А у 1935 р. провідний урядовий економіст Струмілін виявив, що пересічний радянський громадянин споживає їх лише 261,6 кг…
Що ж до селянства, то його життя опустилося до безпрецедентного рівня. Фактична вартість трудодня у перекладі на готівку та продукти, що їх розподіляли між колгоспниками, залишалася надзвичайно низькою і недостатньою для покриття їхніх мінімальних потреб. У 1938 р. селяни отримували з цих ресурсів лише близько трьох четвертин необхідної кількості зерна, менше половини картоплі та незначну частку інших харчів. Щоденна «платня» колгоспника фактично становила близько 2,5 кг зерна, кілька кілограмів картоплі та городини і трохи соломи, а також грошей, цінність яких приблизно дорівнювала кілограмові чорного хліба чи півкілограмові білого.
Указ від 19 квітня 1938 р. визнавав: «У деяких областях і республіках… є колгоспи, в яких прибуток готівкою в 1937 р. зовсім не розподілявся на трудодні». Вину за це скидали на «ворогів народу», які «умисно створювали штучну інфляцію капітальних та виробничих витрат і зменшували грошовий прибуток, що мав розподілятися на трудодні». Указ проголошував, що між селянами слід розподіляти не менше 60–70 % колгоспного грошового прибутку, а капітальні витрати не повинні перевищувати 10 % цього прибутку. Проте ці директиви в грудні того ж року скасували.
Типовий приклад наводить А. Авторханов: пересічної потужності колгосп імені Сталіна у станиці Степовій поблизу Орджонікідзе вирощував лише кукурудзу, врожай якої дорівнював 72240 гектолітрам. Після здачі державних норм, заповнення насіннєвого фонду і здійснення необхідних вкладень для розподілу між колгоспниками залишалося 12480 гектолітрів — близько 20 % загальної кількості. Робочу силу в колгоспі складали 1420 чоловік. Спочатку свою частку отримував адміністративно-технічний персонал. Опісля «стаханівець» на свої 280 трудоднів одержував 8 гектолітрів, звичайний колгоспник — чотири, а вдова — лише два. Колгоспник мав чотирьох дітей і жінку, яка теж працювала в колгоспі. Вдова ж мала трьох малих дітей. У будь-якому разі кукурудзи не вистачало. Вдова нишком збирала в полі качани, а колгоспник просто крав із державної комори.
У перше десятиліття після колективізації тяглова сила, кінська та механічна, ніколи не досягала рівня 1929 р. До того ж приблизно до третини тракторів завжди були зіпсовані. Краще виглядали справи з великою рогатою худобою: на 1938 р. у приватному володінні колгоспників перебувало 55,7 % усього поголів'я корів. Проте утримувати коней заборонялося (за винятком деяких специфічних місцевостей), і селяни, які багато в чому залежали від їхньої допомоги, опинилися у скрутному становищі. Втім, вони могли з дозволу колгоспного правління брати на певний час лише одного коня, сплачуючи за це.