Для більшості колгоспників присадибна ділянка, якою б крихітною вона не була, являла собою останній залишок їхнього традиційного способу життя. Незважаючи на численні труднощі (брак устаткування, кормів, добрив тощо), селянам удавалося використовувати свої клаптики землі найефективнішим чином. У 1938 р. присадибні ділянки давали не менше 21,5 % усієї сільськогосподарської продукції в СРСР, хоч займали вони лише 3,8 % оброблюваних земель.
Але офіційне становище цього сектора завжди було досить хистким. На XVIII з'їзді ВКП(б) у 1939 р. А. Андреєв, член політбюро, відповідальний за сільське господарство, зазначив, що «у деяких місцях приватновласницькі господарства стали переважати над колективними формами» — замість того щоб останні витісняли їх. Приватні ділянки, стверджував він, узагалі більше не потрібні, оскільки, мовляв, колгоспи у достатній змозі забезпечити всі потреби селянства.
Незабаром вийшов указ від 27 травня, в якому зазначалося, що присадибні ділянки нелегально збільшуються за рахунок колгоспної землі на користь тих елементів, котрі «використовують колгоспи для спекуляцій та власного прибутку»; що ці ділянки розглядають як приватну власність, «якою колгоспник, а не колгосп, розпоряджається на власний розсуд» і навіть здає в оренду іншим селянам. Далі наголошувалося, що «існує досить велика кількість псевдо-колгоспників, які або зовсім не працюють у колгоспах, або працюють лише позірно, проводячи більшу частину часу на своїх приватних ділянках». Указ передбачав різні заходи, аби запобігти таким зловживанням, зокрема створення спеціального штату інспекторів.
Слід сказати, що незважаючи на своє палке бажання усунути цю «неприйнятну для соціалізму» аномалію, уряд був змушений миритися з її існуванням. Та й недарма, бо тільки шляхом стягнення податків зі власників присадибних ділянок у 1940 р., наприклад, держава отримала 37,5 % м'яса, 34,5 % молока та масла і 93,5 % яєць. Неважко підрахувати, якою була порівняно з цим частка всієї колгоспно-радгоспної системи.
Разом із тим у 1940-х роках ця система дістала можливість розширитися територіально — за рахунок щойно приєднаних до СРСР земель Західної України, Білорусії, Прибалтики тощо. В усіх цих місцях насильницька колективізація проходила в умовах «різкого посилення класової боротьби», внаслідок чого тисячі заможних селян були позбавлені їхньої власності й депортовані.
Під час війни колишнім «куркулям» дозволили пересуватися в межах районів їхнього поселення, а іноді й на більшу відстань. Останні ж правові обмеження для тих, хто не перебував у таборах, були усунуті лише у 1947 р.
Перші повоєнні роки стали свідками дальшого «закручування гайок» у сільському господарстві. Так, у 1946–1947 рр. ті 5,6 млн гектарів колгоспних полів, які до того передали селянам у приватне користування, були знову колективізовані.
Протягом наступних років висувалися різні ідеї щодо поліпшення виробництва зерна, аж поки XIX з'їзд партії не проголосив, що цю проблему розв'язано остаточно, оскільки зібрано 130 млн т хліба. Після смерті Сталіна виявилося, що цю цифру одержали, використовуючи метод так званого «біологічного врожаю», а фактичний урожай дорівнював лише 92 млн т.
На пленумах ЦК у вересні 1953 і в лютому 1954 р. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення та поголів'я худоби в абсолютних цифрах були меншими, ніж за царських часів (якщо на січень 1916 р. останнє становило 58,5 млн голів, то на січень 1953 р. — 56,6 млн). Ціною величезних зусиль і капіталовкладень у 1965 р. домоглися результату у 950 кг зібраного зерна на гектар, але це було незначним поліпшенням порівняно з 1913 р. (820 кг).
Як за Сталіна, так і пізніше в радянській сільськогосподарській науці панували псевдонаукові доктрини, зокрема В. Вільямса та Т. Лисенка, що справило відповідний вплив на й без того катастрофічний стан речей. Не бракувало й різноманітних сільськогосподарських прожектів, в тому числі самого Хрущова. Були на цій ниві й просто авантюристи. Так, за часів того ж Хрущова А. Ларіонов, перший секретар Рязанського обкому партії, пообіцяв за рік подвоїти виробництво м'ясної продукції у своїй області. І він спромігся це зробити, але — зарізавши всіх молочних корів і племінну худобу та закупивши (за рахунок незаконно перерозподілених фондів) худобу з інших областей. Ларіонов став Героєм Соціалістичної Праці, одначе був змушений скоїти самогубство, коли правда вийшла назовні. Подібних випадків було чимало.