У тому ж році було втрачено третину врожаю кормових культур: майже половину цієї кількості втратили через пізнє збирання, 20 % — через те, що не склали врожай у скирти, а решту — через нестачу приміщень для зберігання (ті, що були в колгоспах, могли задовольнити їхні потреби лише на 25–30 %).
Система підрахунків, яку тепер уживають, якщо не така шахрайська, як «біологічна врожайність», то, принаймні, дивовижна. За нею врожай вимірюють просто на землі чи в бункерах комбайнів перед транспортуванням, сушінням та усуненням бруду. Такий метод перебільшує дійсне десь на 20 %, але за його допомогою явно незадовільна ситуація виглядає майже стерпною.
Герой вже зазначеного твору Б. Можаєва розкриває ще одну прикмету колгоспного життя: «Маркс сказав: якщо не дати виробникові всі необхідні йому предмети, він дістане їх іншим способом. Якщо ви відкриєте папери деяких наших колгоспів і заглянете туди, то побачите, що з року в рік колгоспники отримували на день 200 грамів хліба та ще й до того копійку грішми. Кожний розуміє, що людина не може прожити на такі заробки. І все ж вона виживає. Це означає, що вона дістає засоби існування іншими способами. І ті способи дорого коштують державі, колгоспам та й самому колгоспникові».
Гігантоманія, ця давня хвороба колгоспної системи, пов'язана з довільною ліквідацією «неперспективних» сіл і створенням штучних «агроміст», і досі дається взнаки. Хибність цього явища стає очевидною навіть для офіційної преси. Так, газета «Советская Россия» у вересні 1980 р. пише: «Працівник сільського господарства мусить мати щоденний доступ до свого робочого місця, так само як селянин у старі часи. Однак… дороги погані, а в негоду вони стають зовсім непрохідні. Корови на тваринницьких фермах ходять негодовані, бо люди не можуть до них дістатися». Та й селяни ніяк не можуть звикнути до нових місць:
«Населення починає від'їжджати, і те, що спочатку було великим селищем, стає знову малим і врешті зовсім зникає».
Якщо розглядати справу ширше, то вона виходить далеко за економічні рамки. Академік А. Сахаров констатує «майже незворотне» зруйнування сільського життя в цілому. Сучасний радянський письменник (Ф. Абрамов) пише:
«Старе село з його тисячолітньою історією сходить у небуття… вікові підвалини занепадають, віковий грунт, який живив усю нашу спільність, зникає. Село — це ті груди, від яких відлучено нашу національну культуру». Інший письменник (В. Астаф'єв) підсумовує: «Тепер, коли я чую, як люди дивуються, звідкіля взялася ота варварська байдужість до землі, я точно можу сказати: в моєму рідному селі Овсянка це почалося в буремні дні 30-х років».
* * *Ми посилалися на Бухаріна, який вважав, що найгіршим результатом подій 1930–1933 рр. стали не так страждання селянства, якими би жахливими вони не були, як «глибокі зміни в психологічному світосприйманні тих комуністів, котрі брали участь у тій кампанії і — замість збожеволіти — стали професійними бюрократами, для яких терор віднині став нормальним методом управління, а слухняне виконання будь-якого наказу згори — великою чеснотою». Висновок Бухаріна виглядав діагнозом: «справжня дегуманізація людей, які працюють у радянському апараті».
Один із працівників цього апарату прямо визнавав: «Ті комуністи, що були безпосередньо втягнуті в жах колективізації, вже мали після того на собі тавро. Ми мали рубці на собі. Нас переслідували привиди. Нас можна було впізнати через мовчазність, через те, як ми відсахувалися, коли йшлося про справи на “селянському фронті”. Ми могли подискутувати на цю тему між собою… але розмовляти про це з непосвяченими здавалося марною справою. З ними в нас не було спільної мови — мови досвіду. Я не маю тут, звичайно, на думці Аршинових. За будь-якої політичної системи це жандарми і кати. Я тут говорю про комуністів, чиї почуття ще не були цілком притуплені цинізмом».
У своєму творі «Крутой маршрут» Євгенія Гінзбург так описує еволюцію слідчих НКВС: «Крок за кроком, у міру виконання однієї рутинної директиви за іншою вони опускалися від людської подоби до звірячої». Якоюсь мірою це стосується всіх, хто займався проведенням у життя системи терору. І сталося так, що саме «Аршинови» вціліли та тішилися життям. Не можна також приховати, що деякі представники теперішнього покоління радянських лідерів вийшли з цієї вікової групи і так чи інакше не могли не зазнати впливу тотальної бруталізації. Інші були комсомольцями в середині 1930-х років, ще інші вступили до партії, коли відкрилися можливості для її поповнення після єжовського терору 1939–1940 рр., тощо. Молодих людей втягували до партії і там піддавали відповідному вишколові, перетворюючи їх на знаряддя проведення «партійної лінії», яка в усі роки існування радянської системи більшою чи меншою мірою мала характерні ознаки терору.