Тим часом у 1918–1921 рр. організовувалися щедро субсидовані колективні господарства, однак вони були нечисленні й неефективні. Ленін зневажливо називав їх «богадільнями». Певну кількість колишніх великих панських маєтностей було перетворено на державні підприємства — радгоспи, їх уважали найвищою формою соціалістичного сільського господарства — справжніми сільськими фабриками. Згідно із законом про соціалістичне володіння землею від 14 лютого 1919 р., призначення радгоспів полягало у створенні умов для повного переходу до комуністичного сільського господарства. Але вони не були ні ефективними, ні популярними, незважаючи на численні державні привілеї та пільги. Радгоспи й колгоспи не відігравали ніякої реальної ролі й під час воєнного комунізму, й після нього. Що ж до модернізації сільського господарства в більш віддаленому майбутньому, то тут великі надії покладалися на трактор. Ленін у 1919 р. зауважував: 100 тис. тракторів перетворять селян на комуністів.
По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у вигляді директив, які культури треба вирощувати. В березні 1921 р., в розпалі Кронштадтського повстання, Ленін на Х з'їзді партії все ще доводив, нібито заміна реквізицій хліба вільною торгівлею неминуче призведе до білогвардійського режиму, тріумфу капіталізму, цілковитої реставрації старого ладу. І закликав до чіткого усвідомлення цієї «політичної небезпеки».
Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. Генерал Денікін — дивно, але цей факт визнає навіть «Большая Советская Энциклопедия» — був прихильником не самодержавства й великих землевласників, а конституційних демократів (кадетів). Однак відсутність єдності між білими надавала підстави для обвинувачень їх у прагненні до повернення панів (чого деякі з них справді бажали). Більше того:
Денікін стояв за «єдину й неподільну Росію» та відмовився визнати існування українців як народу. Ще один фатальний політичний прорахунок денікінського й більшості інших антирадянських режимів полягав у їхньому ставленні до гострої аграрної проблеми: нагальна потреба будь-якого тодішнього уряду чи армії в хлібі з неминучістю спонукала їх до вжиття стосовно селянства примусових заходів (або, інакше кажучи, до позаринкового курсу). Це було властивим для всіх білих режимів, котрі існували перед П. Врангелем. Саме він першим із антибільшовицьких діячів почав покладатися на ринкові відносини та вільну торгівлю зерном. Це відіграло велику роль у тому, що коли Врангель на чолі свого невеликого війська (котре до того нерідко зазнавало поразок) здійснив у 1920 р. відчайдушний прорив із Криму в Україну, там до нього приєдналася велика кількість добровольців.
І все ж загалом громадянська війна була тільки змаганням між двома добре озброєними, але непопулярними в народі відносно невеликими групами — більшовиками та білими. На нашу думку, вона не заслуговує на ту підвищену увагу, якою користується, адже це — звичайна війна між організованими арміями під керівництвом вищого командування, між урядами-суперниками, війна за оволодіння ключовими позиціями в державно-політичному житті, головними містами тощо, її кампанії та битви цілковито ясні, значення її в очах світу очевидне, хоч і драматичне. А за своїм розмахом, кількістю жертв і впливом на суспільний розвиток громадянська війна поступалася всеосяжній і загальномасштабній селянській війні 1918–1922 рр., котра тривала навіть довше за першу.
М. Подвойський так описує становище в країні в 1921 р., після відступу білих: «Центральна частина РСФРР майже повністю оточена селянськими повстаннями, від Махна на Дніпрі до Антонова на Волзі». Селянські повстання вирували також в Білорусії, Сибіру, Карелії, на Кавказі, в Середній Азії. Вже в період від липня до листопада 1918 р. офіційна статистика зафіксувала в Радянській республіці 108 «куркульських бунтів».
Протягом 1918 р. тільки в 20 районах Центральної Росії відбулося не менше 245 значних «антирадянських повстань», а за сім місяців 1919 р. приблизно на третині території, контрольованої більшовиками, — 99. У багатьох районах убивали уповноважених із реквізиції харчів. На місце злочину прибувала каральна експедиція, яка страчувала кількох селян і заарештовувала решту. Після цього туди виряджали нового уповноваженого з помічниками, але й цих через день чи два знищували. Карателі знову вирушали на завдання й так далі. Ці дрібні сутички нерідко переростали у великі повстання, учасники яких (їх називали «зеленими») становили не меншу небезпеку, ніж білі чи поляки.