Загалом це був момент, яким можна було тільки захоплюватися. Вперше в історії майже вся земля та все, що на ній вирощувалося, належали тим, хто її обробляв. А селяни-українці з точки зору реалізації своїх національних потреб перебували в найліпшому становищі за весь період від часу — півтора століття тому — зникнення решток давньої Української держави: тепер, принаймні, їхня мова та культура розвивалися вільно. Цей національний момент ми розглянемо далі, а зараз обмежимося аспектами, спільними для селянства в минулому та сучасному.
Історія селянства відзначається складністю й варіюванням деталей у різних місцевостях, — зокрема, існуванням різних типів землеволодіння та звичаєвого права, часто настільки заплутаними й ускладненими, що в них практично неможливо було розібратися. Але нам досить розкрити — в загальних рисах — лише головні моменти в життєдіяльності українських хліборобів.
Система обробітку землі в Україні належала до того типу, який уживався в середньовічній Західній Європі Переважала трипільна система, за якою одне поле з трьох залишали під паром; кожне селянське господарство володіло ділянками на кожному з полів і дотримувалося циклу, прийнятого всім селом. Такою була норма, на практиці ж поля можна було залишати під паром на кілька років або покинути зовсім.
Територія України загалом поділялася на дві головні зони, природні умови яких визначали відповідний спосіб життя місцевого населення. Північна зона була, як і нині, покрита природними лісами. Села тут розташовувалися в просіках; типовими були селища, що складалися не більше ніж із десятка двоповерхових рублених, пошитих соломою будинків із прибудовами. Мешканці цих селищ нерідко становили одну велику родину із спільною власністю на майно. Через погану якість своїх грунтів вони віддавали перевагу не землеробству, а мисливству та рибальству, а також домашнім промислам.
На Півдні, особливо в найпродуктивніших районах України, розлягається степ, переважну частину якого займає родючий чорноземний пояс. У цій зоні села, як правило, були значно більшими — близько двохсот хат. Обмащені жовтою глиною, із жердинами над стріхою, вони звичайно розміщувалися в маленьких долинах уздовж обох берегів напрочуд мальовничих річок (поля при цьому розташовувалися у степу). Хоч і набагато родючіші, ніж на Півночі, тутешні грунти, а відповідно й урожаї теж значною мірою залежали від погоди.
Як приклад великих південних сіл назвемо с. Хмелів у Полтавській губернії, яке разом із прилеглими сільцями налічувало до 2500 господарств і мало дві церкви, 16 вітряних і один паровий млин, лікарню, сільську школу з п'ятьма класами, велике зерносховище.
В соціально-економічному відношенні селяни до 1861 p. були кріпаками, — українське слово, фактично рівнозначне слову «раб», — і їхні пани, по суті, володіли ними (будучи самі залежними від вищої влади). Це нагадує явище, звичайне на Заході у так званий «феодальний» період. Однак «феодалізм» — це таке широке поняття, що застосування його в однаковому контексті й до середньовічної Англії, й до Російської імперії XVIII–XIX ст. неминуче спричинилося б до ігнорування значних відмінностей. Так, в умовах західного «феодалізму» кріпак мав права перед своїм паном, а той, у свою чергу, — перед королем. У Росії ж, після багатолітнього татаро-монгольського панування, нижчі верстви беззастережно підлягали вищим (а кріпаки взагалі були безправними). І тоді як на Заході кріпацтво поступово відмирало, в Росії воно, навпаки, аж до XIX ст. повсякчас зміцнювалося й ставало дедалі обтяжливішим і нелюдянішим — у міру того як від кріпаків все більше й більше вимагали як самої праці, так і податкових сплат. На початку згаданого сторіччя 34 млн чоловік із тогочасного 36-мільйонного населення імперії були кріпаками.
За кріпацтва сільська громада, особливо в етнічній Росії, несла спільну відповідальність за виплачування податків і періодичний перерозподіл землі в межах села. Відомий і до цього, такий перерозподіл став загальним явищем у XVII ст. (при цьому реманент і худоба залишалися в родинній власності, а наділи навколо самого господарства розподілялися за спадковим принципом). В Україні на захід від Дніпра (і в Білорусії) громада теж відома, однак тут вона загалом не мала права перерозподілу. Замість цього існував спадковий строк володіння господарством. За черезсмужної системи обробітку землі це володіння супроводжувалося контролем із боку громади над вирощуванням тих або інших видав сільськогосподарських культур, над ротацією поля, координуванням робіт тощо.