— То слухай, — почав пошепки Андрій. — Сьогодні вночі підняв мене вуйко Северин і послав верхи на Грабів хутір по Коршуна. Той, коли почув, що викликає якийсь Марко Степанюк, одразу на коня й сюди. Та ніякий то не Степанюк — німецький офіцер, і з ним ще один. Приїхали з охороною на машині. Той другий, либонь, також якийсь чин. У плащі такому довгому…
— Може, есесівець?
— Ні, блискавок на петлицях не було. Сіли в машину й поїхали, а Коршун одразу наказав сідлати коней. Поки його хлопці вовтузились, я й почув… — Андрій знову сторожко озирнувся. — Вони з вуйком Северином сиділи на веранді й не бачили мене. Розумієш, цей німець приїздив до Коршуна, аби той перехопив розвідників…
— Яких розвідників?
— Не розумієш, яких? Радянських, звичайно. Вони чомусь ідуть від Горині сюди, чому — не дочув, мабуть, пробиваються до своїх, і Коршун мусить їх перехопити. Між нашим озером і Чорним.
— Ну й що?
— Знаєш, що буде, коли потраплять до бандер?
— Постріляють! Але що ми можемо?
— А попередити.
— Овва, попередити! А як? До Чорного озера двадцять верст, і Коршунові вояки не спатимуть.
Андрій одразу якось знітився: він і сам знав, що навряд чи вдасться попередити розвідників, але чому не спробувати?
— Я гадав так… — почав не дуже впевнено. — Біля озер місця заболочені, без провідника не пройти. А за Голомбами сухо. Скажемо, що поженемо коней на ніч, а самі — за Голомби. Може, й перестрінемо їх.
Пилип наморщив свого кирпатого носа, мовив повчально:
— Сам казав, що бандери шукатимуть розвідників. А вони не такі вже й дурні — також там поставлять варту.
— А ми поперед неї.
— Не пропустять.
— Спробуємо через Гадючий яр.
Пилип невизначено стенув плечима.
— Через Гадючий яр можна, — погодився. — У тих хащах — єдина стежка, її мало хто знає. Але чи пройдуть коні? — засумнівався раптом.
— Пройдуть, я їздив, коли шукали заблукалу корову.
Пилип підвівся, підтягнув і без того короткі полотняні штани, оголивши худі кісточки. Хвилину стояв, задуманий, потім покліпав очима й запитав нерішуче:
— А може?.. — рум'янець розлився його веснянкуватим обличчям. — А може, візьмемо автомати і…
Андрій відповів не одразу. Лежав, підмостивши долоні під голову. Йому й самому хотілося взяти автомат, навіть руки засвербіли. Він зовсім непогано стріляв. Разом з Пилипом, давно-давно, коли фронт тільки прокотився через Острожани, вони знайшли біля лісового хутора, де тримала оборону рота радянських бійців, кілька «шмайсерів» і німецький ручний кулемет, замотаний у ганчір'я, він лежав зараз у клуні під сіном. Тоді ж вперше і опробували зброю: встановили в лісі мішень і стріляли, змагаючись, поки не навчилися за сто кроків прошивати короткою чергою.
А тепер могли вступити в справжній бій.
Андрій уявив, як вони пробираються лісовою стежиною верхи, з автоматами на грудях, як коршунівці перепиняють їм шлях, а вони прориваються з боєм.
Від цього передчуття бою, смертельної небезпеки його дрібно затрусило, і Андрій, щоб приховати тремтіння, сів, обхопивши руками коліна, і мовив глухо:
— Про зброю забудь. Ти що, здурів? Все діло погубиш!
Пилип незалежно поклав руки в кишені й заперечив гордовито:
— Ми б їм дали прикурити! Отим Коршуновим воякам…
Андрій осудливо кивнув головою.
— Хвалько! — одповів. — Бараняча голова!
Пилип спочатку образився: шморгнув носом і підвів стиснуті кулаки, та одразу збагнув, що зараз не до зведення рахунків, крім того, либонь, Андрій має рацію, і його півняча задерикуватість збоку виглядає смішною.
Проте не хотілося одразу здаватися.
— А якщо у них і в Гадючому яру засідка? — запитав. — Як проб'ємося?
— А там побачимо.
— Ось з автоматами й погомоніли б…
— Тільки галасу наробимо.
— Без зброї то й без зброї, — несподівано легко погодився Пилип. — Як хочеш.
— А батько тебе пустить нічліжити?
— А вони на ніч ятери збираються ставити. То й вранці вибиратимуть. Нікуди не поїдуть.
— Попередь одразу.
— Якщо навіть їм Білка буде потрібна, я все одно з тобою. Тільки Сергійко може прилипнути. Як з ним, брати?
— Звичайно. Побуде з кіньми, бо нам доведеться відлучатися.
— То я побіг, бо мати лаятимуться. Казали, щоб огірків набрав до обіду.
Пилип шмигонув до отвору, з якого стирчали кінці драбини, і зник безшумно, наче розчинився у наваленому в клуні сіні. Його худеньке тіло взагалі видавалося невагомим, самі кістки під шкірою, через це Пилип, хоч і були вони з Андрієм однолітками, виглядав значно молодшим за товариша, ніхто не давав йому більше десяти-одинадцяти років, і це часто сердило хлопця.