— Спеклася вже. — Він викотив другу картоплину, обдмухав і розломив на дві частини, присолив і поклав на траву, чекаючи, щоб охолола. — Щось Пилип забарився…
Сергійко не відповів. Їв картоплю, голосно вдихаючи повітря, щоб не попекти піднебіння. Дістав ще одну картоплину, з'їв і лише тоді запропонував:
— А може, й нам туди гайнути?
— Скажеш! — ущипливо зауважив «Андрій. — Коней кинемо, та й оті, — махнув невизначено рукою в бік, протилежний лісництву, — можуть прибитися.
— З кіньми нічого не станеться, — легковажно заперечив Сергійко. — Та й взагалі… — він не докінчив, але Андрій зрозумів його. Можливо, хлопчисько й має рацію: навряд чи розвідники підуть на вогнище — обходитимуть десятою дорогою. Правда, вони мусять пройти десь тут поблизу, бо обабіч Дубової галявини тягнуться болота, і все ж у темряві за десять метрів можна прослизнути непомітно поза деревами, а, певно, ці розвідники вміють ходити лісом.
Андрій забув про картоплину. Ліг горілиць, підмостивши долоні під голову. Дивився в зоряне небо й думав: коли вже, нарешті, не буде ані бандер, ані гітлерівців і в їхньому селі відкриють школу, приїдуть вчителі, і він триматиме в руках підручники…
Либонь, далеко-далеко до цього дня…
Підвівся на ліктях і запитав Сергійка:
— А ти не боїшся смерті?
— Чого? — не зрозумів той.
— Смерті, питаю, не боїшся?
Хлопець подмухав на картоплину, відповів байдуже:
— Коли це ще буде… Справді — коли!
Дивлячись на дорослих, Андрій і сам думав, що оті тридцять чи сорок років, котрі розділяють, їх, безмежні, що перед ним — ціла вічність, і йому ніколи не доведеться й думати про смерть, зрештою, поки він виросте, людство щось придумає, й він житиме вічно — бо як можна полишити оці ліси, ніколи не бачити безмежного зоряного неба, не купатися в їхньому теплому й прозорому озері?
У такі хвилини йому ставало до сліз шкода матері, яку закопали у вогку землю на сільському цвинтарі, батька, про якого казали, що загинув за Львовом на сьомий чи восьмий день війни. Він служив у Перемишлі в Червоній Армії й відступав із своєю частиною до Тернополя — хтось переказував, що ця частина хоробро билася з гітлерівцями, і Андрій був переконаний, що батько поклав не одного фашиста.
Він пишався своїм батьком, але ніхто не знав про це, окрім Пилипа й Сергійка, бо пишатися таким батьком було небезпечно. Северин Романович, гніваючись на племінника, обзивав його «червоним батяром» і буркотів, що саме такими, як Андріїв батько, мусить гидувати кожен справжній українець, бо злигався з червоними й боронив Совітську владу.
У глибині душі Андрій не вірив у загибель батька, чекав на нього. Адже батька могли поранити, й товариші витягли з поля бою. Нарешті, хтось міг помилитися, просто батько спіткнувся і впав, а тепер десь воює з гітлерівцями і скоро подасть про себе звістку — ось і фронт уже наблизився до їхніх лісових країв…
Правда, Северин Романович упевнений, що німці зупинять Червону Армію на старому кордоні, а тут, у західноукраїнських областях, вони під захистом бандерівців порядкуватимуть самі, без совєтів і колгоспів…
Зовсім недавно до Андрія дійшла чутка, яка вже давно ходила селом: мовляв, Северин Романович сам пустив поголос про смерть свояка, щоб прибрати до рук сестрине майно.
Спочатку Андрій хотів піти до вуйка й розпитати його самого, та, подумавши, вирішив не робити цього: Хто ж добровільно зізнається у власній підлості?
Северин Романович ще й нагримає на нього й матиме рацію: не вір чуткам — брехня селом сама ходить.
І все ж тепер Андрій твердо знав, що батько живий і скоро повернеться, мав навіть потаємну надію, що він серед отих радянських розвідників, — чому ні, адже хто краще за нього орієнтується в тутешніх лісах, а командування знає, кого посилати в розвідку. Оце відчуття, що батько десь зовсім близько, весь час не полишало Андрія, тривожило й збуджувало, хотілося кудись бігти й щось робити, а він мусив лежати біля вогнища і їсти картоплю.
Де ж Пилип? Невже злапали бандери?
Андрій уявив, як коршунівці тягнуть товариша до напівзруйнованої спіжарні, котра залишилась на території лісництва, і злоба зсудомила його обличчя.
— Ти чого? — помітив гримасу Сергій. — Болить щось?
— Та ніц… Подумав, чи не затримали бандери Пилипа.
— А що зроблять? Мусять відпустити.
— Малий ти ще і не знаєш…
Сергійко обтер руки об штанці, заперечив з гідністю:
— Який малий, вже десятий пішов. І знаю, що до чого… Серед тих коршунівців є не такі вже й злі. Он вуйко Євмен з нашого села — бандера, а добрий.