— Сказав — вуйко Євмен… Та він же дурний, його хто хоче навколо пальця обведе. Северин Романович наказав, він і пішов до загону.
— А Василь Байда? Теж дурний?
— Він гарячий, Василь, — зітхнув Андрій. Подумав трохи й мовив довірливо: — Коли Коршун уперше приїхав до Острожан і за бандер агітував, дуже вже красно говорив, та й зброю давав… От Василь і спокусився на автомат. Йому ж тоді шістнадцять було.
— Автомат — гарна штука! — ствердив Сергійко. — Я вже стріляв.
— Ну і як?
— То-то штудерно! — похвалився Сергійко. Поклав дрючка до плеча, повів над вогнищем. — Та-та-та… За сто метрів у пляшку влучав.
— Не бреши.
— За п'ятдесят — точно.
А якщо по правді?
Чесно — п'ятдесят.
— Най буде п'ятдесят. Пилип давав «шмайсера»?
— А хто ж іще?
Андрій подивився на хлопця з цікавістю. Не такий уже й малий, виявляється.
Сергійко потягнувся за картоплиною, та не взяв, прислухався.
— Ходить хтось…
На краю освітленого кола майнула тінь, і Пилип, важко дихаючи, гепнувся на теплу землю біля вогнища.
— Гарно влаштувалися: картоплю їдять, гріються… — Сів, підставивши до вогню забрьохані холоші штанів. — Ніч росяна, — поскаржився, — змерз я…
— Ну? — тільки й запитав Андрій.
— Нічого втішного. — Пилип викотив картоплину, почав жадібно їсти, не обчищаючи.
— Кажи вже!
— Дві засідки. Одна біля самого лісництва, а друга на березі ручая.
— А до Осикового урочища не доскочив?
— Далеко, та й для чого?
— Так, — погодився Андрій, — туди все одно не підемо. Звідти стежка лише до Грабового, а там…
— Бандери тебе не засікли? — поцікавився Сергійко.
— Скажеш таке! Я до лісництва від сосняка вийшов, де їм помітити? Сидять під спіжарнею, курять. А ті, що біля ручая, почули й гукнули. Я затаївся, вони знову гукнули й заспокоїлися. Довелося задкувати й через молодняк дряпатись. А у вас що? Грієтесь?
— Що малисьмо робити?
— Ну, — невпевнено мовив Пилип, — у лісі повештатись… Далі від вогнища.
— Зараз світатиме, — погодився Андрій, — ми з Сергійком підемо, а ти погрійся. Гайнемо до боліт, — вказав ліворуч, — і назад.
— А може, Сергій з кіньми залишиться? Малий ще…
Андрій скосував на Сергійка, хотів уже сказати про автомат, та хлопець застережливо похитав головою, і Андрій промовчав.
— Не такий вже й малий, — заперечив. — Піде зі мною. А ти, коли відпочинеш, вздовж ручая походи.
— Буде зроблено, пане начальнику! — Пилип приклав розчепірені пальці до скроні. — Пан має ще вказівки?
— Я тебе тільки раз цюкну, то вже й не базікатимеш!
— Гречана каша сама… — почав Пилип, та не закінчив. — Може, кіньми? — запропонував.
— Та нехай пасуться. Від них тільки галас…
Андрій затягнув ремінець ще на одну дірку.
— Пішли! — зробив рішучий знак Сергійкові і зник за освітленим колом.
Пилип полежав на боці, гріючи спину й дивлячись хлопцям услід. Потім з'їв ще кілька картоплин і пішов до коней, що паслися біля ручая. Білка підскакала до нього, тицьнулася теплою мордою в плече, наче запитуючи, що потрібно хазяїну?
Вороний форкнув невдоволено, певно, не схвалював Білчине підлабузництво. Нараз він настовбурчив вуха і втягнув у себе повітря — принюхувався. Форкнув тривожно, буцім відчув небезпеку. Білка також насторожилася.
Пилип зрозумів: щось стурбувало коней, може, якийсь звір…
Тривога коней передалася хлопцеві — метнувся до найближчого дуба, припав до могутнього, в кілька обхватів, стовбура і одразу відчув полегкість, наче дуб міг захистити його.
Небо на сході вже побіліло, і між деревами лягли передранкові тіні. Пилип висунув голову з-за стовбура й помітив, що одна з цих тіней обережно рухалася поміж дубами в бік згасаючого вогнища, яке звідси видавалося мерехтливим світлячком.
Пилип не спускав з рухомої тіні очей, вже збагнувши, що це — чоловік, який, трохи зігнувшись, перебігає від стовбура до стовбура.
Обережно, щоб не тріснула під ногою гілка, хлопець сковзнув до найближчого дуба, визирнув. Чоловік зник, тінь розчинилася в гущавині. А може, Пилипові все це тільки видалося?
Але ж і коні почули чужого…
Згадка про тривогу коней остаточно надала Пилипові певності, і він посунув до гущавини, де зник невідомий.
Тут пахло прілим листям і грибами, продиратися поміж молодих дубків, які переплелися вітами, було важко, та Пилип ступав обережно, нечутно відхиляючи гілки й намагаючись не дихати. Ось уже й кінець заростей — хлопчик визирнув і побачив за кілька кроків чоловіка, який дивився з-за дерев на вогнище. Він був у пілотці, плащі й тримав у руці автомат.