— Я йому не показував, — першим почав Сергійко. — Він питає, що в руці, а потім налетів і розтулив пальці.
— До хижі не підходив?
— Що йому там робити? Але ж дали ми йому! — Сергійкові явно хотілося перевести розмову на інше. — Більше з нами не задиратиметься!
Пилип підняв з трави півхлібини, суворо попередив малого:
— Я взяв з комори, і мати не бачили. Якщо питатимуть, мовчи.
— Дай, я віднесу, — Простягнув руку за хлібом Сергійко.
— Зірку заховай у хижі.
— Навчений
— Попитай, може, потребують чого…
Пилип обдивився, чи нема нікого близько, і, відімкнувши замок, пропустив Сергійка до хижі.
Андрій крутився біля комори з півгодини, поки тітка Ганна поралася там, але все даремно: тітка не відлучалася, і пролізти в комору не було ніякої можливості.
Нарешті, коли вже терпець урвався, допоміг щасливий випадок.
Тітка визирнула з комори, побачивши, що свиня пролізла до городу, схопила дрючка й, голосно лаючись, побігла виганяти.
Андрій югнув до відчинених дверей, схопив шмат сала, засунув за пазуху, підстрибнув і зірвав кільце копченої ковбаси, обережно визирнув і заховався за спіжарню.
І там ніс у ніс зустрівся з Грицьком.
Андрій удав заклопотання, хотів проминути Грицька, але той зупинив його. Дихав збуджено, видно, щось дуже схвилювало його і не міг не поділитися з кимось.
Запитав:
— На нічліг обидва Демчуки з тобою їздили?
Андрій склав руки на грудях так, щоб хоч трохи прикрити пазуху.
— Ну, обидва… То й що?
– І нічого не трапилось?
У Андрія похололо всередині. І все ж знайшов сили відповісти байдуже:
— Нічого. А що таке?
— Розумієш… — Грицько присунувся, гаряче задихав у вухо. — Щось у них не те… Хтось там у хижі… У їхній рибальській…
Певно, Андрій пополотнів, та, на щастя, Грицько нічого не помітив.
— Звідки знаєш? — запитав Андрій.
— Хотів я там скупатися. Бачу, малий на березі. І криється од мене… Щось мене штрикнуло — отак відразу збагнув — криється. Ховає кулак за спиною, а очі бігають. Питаю, що в тебе, а він мовчить. Виявилося — червоноармійську зірку ховав. А тут другий налетів на мене. Я, звичайно, дав їм, аби не лізли! Ну, поголомшив їх трохи. Пішов, раптом дивлюсь — хижа замкнута. Ніколи такого не було, а тут, бач, замок повісили. Пилип із собою клунок притяг, коли швиргонув я його, клунок розв'язався — півхлібини випало і огірки розсипалися. Для чого хліб, питається?
— На обід, як для чого!
— Овва, на обід! Так їм мати півхлібини й дасть! На тому тижні в батька півпуда муки позичили — до врожаю, збагнув? А тут півхлібини!
— Може, поцупив десь? — висунув припущення Андрій. Це було негарно — казати таке про Пилипа, та, здається, не залишалося іншого виходу.
— Де поцупиш? Хіба що в нас… Та комора на замку й ключ у матері.
Андрій відчув, як сало липне до спітнілого живота.
— А-а… — мовив так, буцім щойно згадав. — Вони пса привели, знайшли десь приблудного, мабуть, його в хижу замкнули.
– І огірки для пса?
— Го, якщо голодний, і огірки жертиме. У кривої Теклі сучка недопалки ковтала, їй-бо, сам бачив.
— А може, вони пса вкрали? — очі в Грицька загорілися. — Я завжди знав, що Демчуки — злодії!
— Тиць тобі… вкрали… Приблудний! Я ще не бачив, та Пилип казав — великий. Я його, нахвалявся, вивчу — тепер ніхто не підступиться!
— Пішли глянемо.
— Зараз не можу, треба по траву для корови їхати.
— Слухай… — улесливі нотки з'явилися в Грицьковому голосі. — Якщо пес справді гарний, скажи Пилипові, аби продав. Я йому дві протитанкові гранати дам. Мені свій пес от як потрібний!
— Тьху, гранати… Пес і гранати! Може, за міномет? — Андрій згадав учорашню розмову.
— А осьо-сьо… — скрутив дулю Грицько, та одразу позадкував. — Хоча, якщо пес справді великий… Я можу ще сала шмат додати.
— Завтра я з Пилипом домовлюсь, — пообіцяв Андрій.
— Ходь сьогодні, коли привезеш траву… — занетерпеливився Грицько.
— Там подивимось… — Андрій шмигнув до стайні, заховав сало й ковбасу під якесь шмаття на фірі, полегшено зітхнув. І як ще Грицько не винюхав цю злощасну ковбасу?
Андрій дістав ганчірку і обтер замащений салом живіт. Лише тепер збагнув усю серйозність того, що трапилось.
Добре, що Грицько наскочив на нього і повірив у того пса. Але ж може розповісти ще комусь — в Андрія обважніли руки, коли подумав про це. Слава богу, Северин Романович поїхав дивитися на покоси й повернеться лише після обіду. А тітці Ганні оті розповіді про хліб та замкнену хижу ні до чого — знає тільки свою комору й крамницю.