Андрій почав розпрягати коня, та одразу кинув. На серці було неспокійно. Прислухався — голоси доносилися з кімнати, вікна якої виходили на вулицю і майже завжди були зачинені. Андрій повагався лише секунду, переліз через бильця веранди і пробіг до коридора. Став за дверима, прислухався.
— Я вже просив вас, — почув сльозливий голос Грицька, — щоби дістали вівчарку. А оті Демчуки десь злапали пса і хочуть за нього два кіла сала. Я й подумав…
— Подумав… подумав… — сердито забуркотів старий Жмудь. — А того не збагнув, що вони усі в нас ось де! — Андрій уявив, як Северин Романович стиснув свого величезного кулака. — Самі б привели того пса, та й ще дякували!
— Звідки я знаю?
— Ти син ґазди й мусиш це знати. Голоті сало носити… За одне це тебе канчуками нагодувати треба!
— Вже й канчуками! — в голосі Грицька з'явилася зухвалість. — Тільки й чуєш…
Северин Романович позіхнув.
— Хвали бога, що притомився я. А то б почастував.
— Скажіть матері, щоб дала сала.
— А може, твої Демчуки воліють ще домашньої ковбаси? Чи шинки копченої?
Це було мовлено з таким сарказмом, що Грицько, певно, відразу усвідомив марноту своїх сподівань. Та все ж не здався:
— Тоді накажіть Демчукам, щоб віддали мені вівчарку.
— Ти бачив того пса?
— Андрій казав — гарний.
— Андрій казав, Андрій зробив… Сам, питаю, бачив?
— Та ні. Вони його в рибальській хижі замкнули.
— Піди подивись.
— Я з ними побився, не покажуть.
— Чого бився?
— Та малий зірку не хотів показувати.
— Зірку? — здивувався Северин Романович. — Яку зірку?
— Знайшов, каже. Звичайна зірка, червоноармійська.
Пружини дивана, на якому сидів Северин Романович, голосно застогнали.
— Сам бачив її?
— Бачив, то й що? Така сама, яку ви відняли колись у мене.
На кілька секунд запала мовчанка.
— Справді, міг знайти, — зітхнув нарешті Северин Романович. Помовчав і запитав: — А зірка та яка?
— Червоноармійська, кажу…
— Не те питаю. Ну, видно, що в лісі лежала? Заіржавіла чи почорніла?
Андрій сперся плечем на стінку, бо коліна зрадницьки затремтіли.
— Я й сам подумав, чому нова зірка? — почув Грицькову відповідь.
Знову застогнали пружини дивана.
— Може, він її пісочком відчистив? — висловив припущення Северин Романович.
— Не все одно… — зітхнув Грицько. — Я вам про пса, а ви — зірка…
— Ану, помовч! — наказав Северин Романович. По хвилі запитав: — Не бачив — хижу замкнуто?
— Та висить замок.
— Не заходив всередину?
— Я ж казав — побився з ними. А що?
— Чужих людей поблизу не бачив? Вояків совітських?
— Де ж їм тут взятися?
— Бачив, що вуйко Кирило вранці приїжджав? Німці совітських розвідників ловлять.
– І ви гадаєте?..
— Нічого я не гадаю. Підозріло тільки — зірка ота…
— Слухайте, — швидко мовив Грицько, — а Пилип ще клунок ніс. Півхлібини і огірки… Сам бачив, розсипав він.
Диванні пружини знову застогнали.
— Ану, поклич Андрія, — наказав Северин Романович, та одразу позадкував: — Хоча, не треба. Бери коня, мерщій скачи до Грабового.
Андрій обережно висковзнув з коридора. Попід стіною спіжарні перебіг до брички, почав розпрягати коня.
«Що ж робити? — міркував схвильовано. — Вуйко спершу хотів послати до Коршуна мене, та передумав. Невже не довіряє? Адже ж вночі посилав…» — не встиг щось вирішити, як Северин Романович гукнув з веранди:
– І досі Сірка не випряг?
— Та я, вуйку, стайню закінчував прибирати, щоб коня вже на чисте, завести.
— Засідлай Грицькові вороного.
— Куди це він проти ночі? — якомога байдужіше запитав Андрій. — Кінь гарячий і темряви боїться.
— Сам знаю, чого боїться, чого ні…
— Зараз, тільки випряжу Сірка.
— Сам випряжу. — Северин Романович спустився з веранди. Мало не одразу за ним вискочив Грицько, одягнений у парусинову куртку.
— Ти куди? — запитав Андрій. Хлопець зробив утаємничене обличчя.
— Справи, — одповів невизначено.
— Вівчарку вже завтра подивимось? — запитав Андрій.
Северин Романович кинув розпрягати Сірка. Приступив до племінника.
— Ти сам пса бачив?
Андрій знизав плечима.
— Гарний собака, вівчарка…
— Сам бачив, питаю?
Андрій одразу прийняв рішення: «Якщо скажу, що бачив на власні очі, можливо, повірять, підуть дивитися, а там будь що буде — можна замкнути обох у хижі, протримати до вечора…»
— Чом не бачив, показували…