— Твоє здоров'я, Кириле! — цокнувся з братом. Зиркнув на Кирила вивчаюче. Одне запитання крутилося в нього на язиці, але стримувався, не хотів спіймати облизня й показати свою селянську неосвіченість.
Щоправда, в тому, що Кирило вивчився на адвоката, є і його, Северинова, заслуга. Хто щомісячно надсилав гроші до Львова? Він, старший брат. Але потім їхні шляхи розійшлися: Северинові довелося мало не два роки сидіти під більшовиками, а спритний Кирило встиг утекти до Кракова — там, кажуть, він і прибився до самого Степана Бандери — вельмишановного вождя ОУН,[1] який обіцяв українцям повну свободу й незалежність, правда, під егідою Адольфа Гітлера, але дідько з ним, Гітлер то й Гітлер, нехай навіть сам диявол, аби не було голопузих червоних, аби батяр Степко Дуда світив репаними п'ятами з дуба…
Нарешті Северин Романович з шумом відсунув склянку й запитав прямо:
— Як там, Кириле, з нашими?.. Ну, значить, провідниками? Відносно уряду, про який ти колись казав?
Кирило не відірвав погляду від повної чарки. Покрутив її тонкими білими пальцями, не розливши ані краплини.
Що міг відповісти? Що «уряд» Стецька, створений у Львові, проіснував лише кілька днів?
Зрештою, так Стецькові й треба, аби не був дуже розумний і не оточував себе підлабузниками й балакунами — не міг простити цьому новоспеченому прем'єрові того, що відсунув у тінь його, меценаса[2] Кирила Жмудя, коли портфель міністра юстиції законно належав тільки йому…
Відповів ухильно:
— Рано ще балакати про уряд. Не до цього. Ось візьмуть німці Москву, тоді…
Северин Романович дихнув йому винним перегаром просто в обличчя. Скрутив дулю.
— От що тоді матимете! Запізно буде! Тепер, коли ще потребують допомоги…
Він влучив у найболючіше місце: Кирило сам був переконаний у цьому, та не міг отак зразу визнати, що не справдився жоден з їхніх розрахунків. Хоча чому — жоден? Червоних вигнали, і якщо розумно взятися за справу…
Більш впевнені нотки прозвучали в його голосі:
— Мусимо довести Берліну, що без справжніх українських патріотів їм буде не з медом! А тут, — обвів рукою навколо, — в наших лісах і поготів. Дуду повісили, а скільки дуденят лишилося? Я тобі скажу, — довірливо перехилився через стіл до брата, — без нас у німців руки тут зв'язані. Ось ти, староста, скільки маєш поліцаїв?
— Четверо.
— Тьху… — зневажливо махнув рукою Кирило. — У навколишніх лісах тільки оточенців зараз у сто разів більше! І всі озброєні!
— Що ж робити? — очі в Северина Романовича злякано забігали.
— Організовуватись! — впевнено відповів Кирило. — Самі візьмемося до зброї, самі й наведемо порядок.
— Проти німців? — жахнувся Северин Романович.
— Ти що! Розчавлять! — Кирило приклав пальця до вуст. — Тут хитрість потрібна. Німці дадуть зброю, потихеньку, щоб ніхто не довідався. А ми, мовляв, і проти німців, і проти червоних, за самостійну Україну! Ось і гасло…
Северин Романович роздумливо потер чоло. Мовив категорично:
— Розкусять! Бидло — воно тепер розумне.
Зневажлива посмішка майнула Кириловим обличчям.
— Коли розкусять, запізно буде. По-перше, — заклав білого пещеного пальця, — ми зорганізуємося. Служба безпеки, трибунали — кількох розстріляємо, інші тверду руку відчують. По-друге, не без того, щоб і німців іноді вкусити. Вони самі це розуміють, і я днями мав розмову…
Северин Романович наставив вухо.
— З ким?
Та Кирило вже збагнув, що бовкнув недозволене.
— Не все одно? З особою гейби авторитетною.
Він так і не сказав, з ким, наче підкреслюючи цим свою зверхність над звичайним сільським крамарем — брат чи сват, а не лізь куди не треба, кожен мусить знати лише те, що йому належить, це — принцип нового порядку, з яким Кирило не міг не погодитись.
З часу тої розмови минуло вже три роки, і Северин Романович мав змогу оцінити всю братову мудрість. Любив навіть похвалятися після чарки в колі добрих знайомих, що діловий нюх ніколи не підводив його, він завжди витрачав гроші недаремно, не помилився навіть, оплачуючи колись навчання усім відомого тепер діяча УПА[3] Кирила Жмудя.
Усі схвально кивали головами й погоджувалися з Северином Романовичем — догадувалися, що острожанський староста давно з лихвою повернув собі витрачене на Кирилове навчання: лише нещодавно з вирізаного бандерівцями поліського села вивіз чотири чи п'ять фір усілякого добра, та на всяк випадок помовчували. У кого є бажання зв'язуватися із самим Коршуном — так тепер називався Кирило Жмудь?
1
Горезвісна Організація українських націоналістів — збіговисько зрадників українського народу.