— Ми не підемо звідси, — мовила категорично.
— Кошик чорниць набрати у цих місцях — година чи півтори. Мусимо чекати, — погодився Андрій. Побачив, що Віра по кісточки стоїть у мокрому мосі, затурбувався: — Там, ліворуч, є суха галявина. Перебіжимо й там чекатимемо.
— Тут ми в безпеці, — заперечила Віра, — і все бачимо, а там нас можуть вистежити.
Не погодитися з цим було важко, та чи зможе дівчина простояти в болоті годину? Андрій запитав про це, Віра сердито блиснула очима.
— А чим я гірша за тебе! — тільки й мовила.
Справді — чим?
Андрій збентежився. Але все ж вона дівчина, і він мусить про неї турбуватися: так уже повелося споконвіку, бо він чоловік і сильніший!
І, крім усього, вона — жаданка!
Андрій простягнув Вірі ватянку, і дівчина взяла, вдячно глянувши. Справді, їй уже було трохи зимно в цьому вогкому темному лісі, ще не прогрітому ранішнім сонцем.
Андрій роздивився навкруж, вибрав сухіше місце й потягнув за собою дівчину.
Настина біла хустка маячила на тому ж місці, все навколо було спокійно, вони сіли на хвою, спершись спинами на ялиновий стовбур, і Андрій, зібравши трохи торішнього сухого моху, запропонував дівчині:
— Скидай сандалії.
Вона підібгала під себе ноги.
— Для чого?
— Скидай, кажу.
Хлопець сам розстебнув пряжки і обтер почервонілі й мокрі ноги дівчини. Витер і сандалії, поставив поруч.
— Нехай сохнуть, — тільки й мовив.
— А ти — добрий, — сказала Віра, немов зробила для себе ще одне відкриття.
— Невже? — осміхнувся, почервонівши, наче його спіймали на чомусь негарному. — Просто бачу — зимно тобі…
— Ліс тут страшний, — перевела розмову на інше.
— Тут іще не страшний. От за Дубовою галявиною починається болото…
— Мокрий ліс — це недобре. В сухому гарно, я сухий люблю. А болото дуже смердить.
— Не кажи дурниць, — обірвав дівчину Андрій.
Подивилася здивовано: вперше почула від нього різке слово.
— Чому ж дурниці?
Андрій підвівся, визирнув з-за сосни: Настя збирала чорниці. Сів і пояснив:
— А тому, що без цих боліт не було б річок.
— Скажеш! Чого б це не було? З цих, боліт і стоку нема.
— Це здається, що нема. А спробуй висушити болота, висохне все, навіть наше Щедре озеро.
— Ну, озеро! — не повірила. — Там підземні джерела.
— А звідки вони?
– І все ж не люблю боліт, гидкі й страшні.
— Не такі вони вже й страшні.
— Ну, й хвали свої болота. Кожний кулик своє болото хвалить.
Андрій образився:
— Звичайно, ми — поліщуки, болотяні люди… Оббулися тут…
– І далі свого носа не бачите! — шпигнула Віра.
– І вредна ж ти…
— Вредна, — несподівано погодилась. — Вірніше, не вредна, а люблю перечити.
— Переч, — махнув рукою Андрій, — та навіть цікавіше. Хочеш їсти? — витягнув кишені ватянки загорнутий у чисту ганчірку кусень хліба з тонким шматочком сала. Розломив навпіл, більшу частину віддав Вірі, і задоволено дивився, як смачно відкусила вона гострими білими зубами.
Дівчина побачила, що Андрій стежить за нею, наморщила ніс і мовила жалібно:
— Це моя слабість: люблю поїсти. Після блокади…
— Я також люблю. Приходь сьогодні до нас обідати, ми юшку зваримо.
— Бабуся лаятиметься.
— А ти пообідай у бабусі, а потім на юшку.
— Добре, — погодилася дівчина, — я юшку можу завжди їсти.
Андрій хотів сказати, що насмажить ще свіжої риби, але неподалік тріснула гілка, і вони припали до землі.
Настя пройшла зовсім поруч, дивно, що не помітила їх, і Андрій подумав, які з них погані дозорці: забалакались, як дітлахи, — а коли б з'явилися бандерівці?
Виявилося, Настя перейшла на нове місце, і знов її хустка замайоріла попід деревами..
Жінка збирала чорниці ще півгодини, і ніхто не з'явився в лісі, ніхто не шукав її. Коли набрала повний кошик, зняла хустку, поправила волосся і, повісивши кошик на лікоть, попростувала до села.
— Ось тобі й вистежили, — розчаровано мовив Андрій. — Тільки пошилися в дурні.
Та Віра підійшла до цього зовсім з іншого боку.
— Виходить, тітка Настя — чесна, і мені це приємно.
— Звичайно, — не міг не погодитись Андрій, — але ж півтори години…
Вони трохи відстали од Насті, йшли обережно, не хотіли наостанку потрапити їй на очі і, виявилося, правильно зробили, бо нараз Віра зупинила Андрія легким дотиком руки і вказала на гущавину праворуч, з якої з'явилася постать чоловіка.
Вони впали на мокрий мох, Андрій поповз до кущів, що росли за кілька кроків. Віра протиснулася в них слідом за хлопцем, визирнула через його плече, прошепотіла над вухом: