Андрій хотів усе це сказати Пилипові, та не встиг, бо той сам почав неквапливо:
— Як подумаю, що кудись із нашого лісу йти треба, тоскно стає. Отож і вирішив: у лісі мені жити. Тільки не в такому, як зараз — він тепер жорстокий і пахне порохом та вогнем.
— Точно, — погодився Андрій, — я сьогодні, коли побачив Грицька, тицьнувся носом у листя, а воно гниллю пахне і ще чимось… Думав — чим? А тепер ти підказав: порохом чи іржавим» залізом… І чому це так? Нема ж там ані пороху, ані іржі…
— А для мене зараз усе пахне порохом, — признався Пилип. — Після того, як батько Шелюкового карабіна ніс.
– І зараз пахне… — втягнув ніздрями повітря Андрій.
— Зараз не дивно — зброя завжди порохом пахне.
— А я люблю дивитися, як сиплються з автомата гільзи, — мовив Андрій, і в цих його словах не було жодної логіки.
— А кулі летять у людей!..
— Якщо в фашистів або бандер — що тут поганого?
— Наче в тих автомати мовчать!
— Став ти розсудливий.
— Та ні… Оце лежу й чекаю бандер — най би йшли скоріше.
— Ти чув — Віра артисткою хоче…
— Най буде, вона й зараз — артистка.
— Чого?
— Ходить, як мавка, у віночку з кульбаб.
— Личить їй.
— Щось ти часто її згадуєш.
Андрій знітився: невже Пилип догадується про щось? Відповів вдавано байдуже:
— Дівчина, як усі.
— Звичайно… Ось Нюра Андрусишина — красуня!
— Нюрка красуня? У веснянках уся!
— Ну й що? А очі!..
— У всіх такі очі.
— Нам з льотчиками сперечатися, звісно, важко, — не без єхидства почав Пилип, — але й льотчики іноді сідають на землю. І хочуть їсти…
— Досить, — примирливо мовив Андрій, — бо ти мене все одно не розсердиш, я сам ще не знаю, може, разом на лісничих учитимемося…
— Оце було б добре. І знаєш, Нюра теж у лісотехнічний подаватиме.
— Щось у тебе Нюра з язика не сходить…
— А я й не криюся — ми з нею поберемося, коли вивчимось.
Андрій аж підскочив на стіжку.
– І давно вирішили? Щось раніше не чув…
— Та сьогодні. Сергійко до батька побіг, а ми з нею за селом чергували…
— Оце новина! Ти ж і не казав, що подобається.
— А сьогодні сподобалась, — відповів Пилип ухильно, — ми й вирішили. А ви з Віркою не вирішували?
— Ну, скажеш! — Андрій одвернувся, щоб Пилип не помітив, як запашіли в нього щоки. Не признавався навіть самому собі, що й льотчиком вирішив стати тільки через Віру: що артистці робити в лісі? До найближчого театру скільки кілометрів!.. — Ми з Віркою товариші. І все!
— А ми з Нюрою цілувались, — признався Пилип.
Андрій уявив, що б трапилося, коли б він насмілився поцілувати Віру.
Пробуркотів щось незрозуміле, одвернувся й ліг боком на нагріте сіно. Лежав і думав: гарно все в Пилипа. Гарно й зрозуміло: вони з Нюркою закінчать технікум, потім лісотехнічний інститут, поберуться й хазяйнуватимуть у тутешніх лісах…
Нараз стрепенувся. Як назвав Пилип ліс? Жорстоким? Так, тепер цей ліс жорстокий — скільки людей полягло в ньому за останні роки й скільки поляже ще?!
А вони зроблять його мирним лісом, прокладуть дренажні рови й спустять зайву гнилу воду, очистять від бурелому, заведуть звірів, і ходитимуть у їхньому лісі замість озброєних автоматами людей зубри й лосі, і буде в ньому завжди багато грибів, ягід і квітів, і птахам у ньому вільно співатиметься.
А Пилип збудує на березі озера великий будинок із широкими вікнами, і в цьому будинку завжди буде радісно, і в його вікнах віддзеркалюватиметься голубий озерний простір…
Він ще подумав, що колись летітиме над цим лісом і неодмінно спуститься й помахає Пилипові крилами, а потім свічкою піде в своє бездонне небо, де тільки він і сонце, і нема ні жорстокості, ні автоматних черг — сонце і він, і тільки гудуть мотори, славлячи торжество людського духу.
Уявив собі сонячне безмежжя над землею; й заснув — одразу, не встигши додумати про Віру. Дівчина приснилася йому у віночку, бо посміхався уві сні солодко й зітхав.
А Пилип пильно вдивлявся в нічну темряву й тримав напоготові карабін із загнаним у патронник патроном, бо ліс був жорстокий і з нього могла вийти смерть, а вмирати Пилипові не хотілося.
… Ніч минула спокійно, перед ранком упав туман, і Бутурлак вирішив, що саме його й чекали бандерівці, щоб непомітно увійти в село. Наказав Вербицькому обійти пости й попередити всіх, щоб посилили пильність.