— Хай їм грець, тим бандерам! — розсердилась якась жінка. — А ти, Гнатику, з'їздив би.
— З'їжджу, — пообіцяв Суярко, і жінки почали розходитись.
— Наче від мене щось залежить… — поскаржився Гнат Демчукові.
Антон Іванович якраз витягнув кресало, щоб прикурити. Хотів щось відповісти, нараз пальці в нього затремтіли, ледь не впустив трут — у душі заклюнулась підозра, зиркнув спідлоба на крамаря, — ні, не може бути.
Висік іскру, прикурив.
Але чому не може бути? Все може бути, і якщо Гнат зараз запитає його…
— Щойно хлопчина прибігав до школи… — почав Суярко.
Антон Іванович глибоко затягнувся: так, це Гнат, і як він раніше не здогадався?
— Казав, що «яструбків» до району викликають… А як ми тут залишимося?
— Начальству видніше, — невизначено відповів Антон Іванович і затягнувся ще раз, щоб хоч трохи вгамувати нерви, пальці почали дрібно труситися, і Гнат міг помітити це.
— Зв'язок, значить, встановили? — запитав Суярко й допитливо подивився на Демчука.
— Начальник міліції дзвонив, — ствердив Антон Іванович. — Наказав, щоб Вербицький одразу в район виїхав, ну й лейтенант, якщо захоче… Нарада якась, і зброю нову даватимуть…
— Ну! — радісно вигукнув Суярко. — Давно вже час, бо карабін — тьху. А про своїх «яструбків» запитував?
Щось було в цьому запитанні, чи то нетерпеливість, чи то якась підвищена цікавість, але Демчук збагнув, що Суярко запитує недаремно.
— Яких «яструбків»? — перепитав.
— Ну, своїх, що вчора поїхали?
Антон Іванович розвів руками.
— Почав щось, та не розібрав я — зв'язок зіпсувався. А що з ними може бути? — уважно подивився на Гната.
Той відвів очі.
— Та нічого, так просто…
«Він, — вирішив Антон Іванович, — точно він, а Сергійко сплутав…» Та він і сам міг би сплутати: послухай, заплющивши очі, крамаря — точнісінько жінка, голос тонкий, правда, хрипкуватий, але все ж жіночий.
— Дадуть їм зброю, і завтра назад повернуться, — мовив. — Може, навіть ручного кулемета дадуть, — висловив припущення, — звідки ж їм у районі знати, що в нас уже є.
— А якщо лейтенант не захоче їхати? — поцікавився Гнат, схиливши голову набік.
— А ми його зараз спитаємо. Йдуть уже… — Антон Іванович кивнув головою на вулицю, в кінці якої з'явилися двоє. Дочекався, поки надійшли, став спиною до Суярка й багатозначно підморгнув Бутурлакові й Вербицькому.
— Хто дзвонив? — запитав Бутурлак, зрозумівши, що Демчук закликає його не бути відвертим у присутності Суярка.
— Сам Ярощук і казав, щоб Вербицький виїжджав негайно, нову зброю даватимуть. А ви, — підморгнув знову, — по усмотренію.
Бутурлак удав, що вагається.
— А якщо сьогодні нападуть на село? — почав нерішуче.
— Не вірю я цим казкам, — нараз втрутився Суярко. — Другу ніч не спимо, і все даремно.
— Так вважаєте? — гостро зиркнув на нього Бутурлак. Почав догадуватися, що має на увазі Демчук. — Може, й маєте рацію. Поїду, — мовив рішуче. — Тільки ви всі не ночуйте вдома. Про всяк випадок. Домовилися?
— Е-е, — махнув рукою Антон Іванович. — Більш копи лиха не буде!
— Треба слухатися старших за званням, — підтримав Бутурлака Вербицький.
— А я людина цивільна. До того ж ще голова!
— Тож мусите берегти свою власну голову.
— Гаразд уже, — погодився Демчук. — Директор коня дає?
— Куди він подінеться?
— Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?
Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:
— А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…
— Днями сам поїду, — відмахнувся той.
— Сам то й сам, — погодився Антон Іванович.
Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:
— Ви звернули увагу на його голос?
— Невже він? — аж зупинився Вербицький. — Щось не віриться…
Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.
— Як же він зміг злигатися з бандерівцями? — запитав. — І де? Служив в армії…
— Все може бути, — задумливо мовив Бутурлак. — Буває, що люди живуть по чужих документах.
— Ви вважаєте?.. — стрепенувся Демчук.
— Поки що нічого не вважаю. А там буде видно. До речі, ви вже звільнили Груздьову?
— Випущу, як тільки поїдете.
– І попросіть хлопців, нехай занотують прізвища всіх, хто полишав сьогодні село.