Двоє, які щойно перестрибнули потічок, зупинилися. Бутурлак ударив по них довгою чергою, та не влучив, бо побігли назад до потічка — ще кілька кроків, і заховаються…
Вербицький одразу зрозумів тактику Бутурлака: відрізати бандерівців од лісу. Скосивши першого, він вискочив з клуні й побачив Ротача, який біг із сусіднього подвір'я, на ходу стріляючи.
— Вперед, — закричав Вербицький, — бо інші вже в селі!
Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк, до подвір'я метнулася чорна тінь, Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, та не встиг: сухо ляснув постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, і бандерівець упав.
«Добре б'є старий Демчук, — подумав Вербицький. — Але де ж інші?»
Наче у відповідь застрочили з-за сусідньої хати, щось ударило його в плече й відкинуло на спину. Богдан упав незручно, вдарившись об щось потилицею, але свідомості не втратив. Хотів підвести автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач і одразу впав.
«Ну, чого ж не стріляєш?» — подумав Вербицький.
Біля хати, з-за якої били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга, і Богдан зрозумів, що Петро Андрійович вирішив закидати бандерівців гранатами.
Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша. Вербицький, похитуючись, підвівся. Ступив крок до Ротача, та в голові помутилося, і він упав на руки Петра Андрійовича, який устиг підхопити його…
… Почувши стрілянину, Андрій скочив із стіжка, хотів бігти, але Пилип затримав його:
— Куди? Бутурлак наказав…
— Там люди гинуть, а ми відсиджуємось!
— Давай! — махнув рукою Пилип, і вони побігли на стрілянину.
Петро Андрійович якраз поклав на траву Вербицького, коли хлопці вбігли на подвір'я. Ротач одірвався від пораненого, наказав:
— Швидше до сарая! Гляньте, що з лейтенантом!
Андрієві не треба було повторювати — вже стрибав через паркан. А Пилип затримався на мить, роззираючись. Де батько?
Серце стріпнулося, та одразу відлягло: побачив батька — той перелазив через паркан слідом за Андрієм.
— Живий! — закричав радісно Пилип, кинувшись за батьком. — Живий!
Лейтенант лежав на боці, відкинувши руку. Андрій зупинився за крок, буцім закам'янів.
Невже вбитий?
— Чого стоїш? — Антон Іванович відсторонив його, взяв Бутурлака за плечі. Андрій схаменувся, допоміг опустити лейтенанта на землю. Став на коліна, притиснувся щокою до долоні, відчув тепло.
— Володимире Гавриловичу! — підвів Бутурлакові голову, погладив по чолу. — Отямтеся!
Лейтенант розплющив очі. Похитав головою й сів.
— Що зі мною? — запитав. Обмацав голову, подивився на долоні — сухі. Скочив на ноги. — Здається, порядок!
— Мабуть, вас оглушило, — пояснив Антон Іванович. — Граната вибухнула зовсім поруч.
— Що з бандерівцями?
— А постріляли…
— Усіх?
— Сподіваємось. Треба роздивитися. Вербицького поранено.
— Де він?
— З Ротачем.
— Куди поранений?
— По-моєму, в плече.
Бутурлак зітхнув полегшено. Нараз скочив на дрова, почав вдивлятися у луг.
— А ті двоє? — запитав.
— Які? — не зрозумів Демчук.
— Позаду йшли двоє. Один з них, мабуть, Коршун.
Антон Іванович розвів руками.
— Не можу сказати…
Бутурлак уже схопив кулемет.
— Ще не встиг втекти! — крикнув і роззирнувся. Перестрибнув через дрова, побіг до потічка.
Андрій рвонувся за ним.
— Андрію! — почув з подвір'я.
Це — Віра… Вже розвиднилося, і одразу побачив її. Але впізнав би і в темряві.
— Ти чого? — Зупинився на мить, вражений.
— Куди ти?
— Коршун там. І Грицько з ним.
— Чекай, я з тобою.
Андрій побачив, як повз нього прошмигнув Пилип. Біг, кричучи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом. Зиркнув туди й помітив постать чоловіка, котрий уже майже сховався між дерев. Побачив іще: Бутурлак став на одне коліно, й з дула кулемета вирвалися язики полум'я.
«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.
Андрій насварився Вірі кулаком і побіг до Бутурлака. Нараз від потічка пролунали постріли, і Пилип, який теж біг до лейтенанта, змахнув руками й заточився. Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.