У дитинстві я уявляла собі хатинку в лісі, де б жила подалі від людей. Але тепер бачу, що це могло б породити почуття зверхности. Яке теж нагадує жорстокість. Нічого не вдієш: ми усі належимо до одного виду. Нехай буде й homo sapiens, все-таки розум і мудрість поки що різні речі. Розум людини у сучасному світі — це, здебільшого, лінійне мислення, нав’язане їй суспільством, котре примушує грати згідно певних правил. Релігії зараз настільки кволі, що не можуть опиратися суспільству, хоча мали б перебувати щодо нього у постійній опозиції, як і справжня культура. Щоб відчути себе людиною, а не маріонеткою, потрібно відмовитися від усього, що тобі дають, бо за ці дари данайців ти мусиш заплатити власною свободою. Не можна виправдати здоровим глуздом жорстокість, підлість, бо вони ніколи не будуть служити благу. Відмовившись від негідних вчинків, ми можемо втратити місце у суспільстві, зазнати переслідувань та знущань. Але то не є наше справжнє місце. Наше місце у Всесвіті ніхто від нас не відбере, бо такий Закон. Нині людина — просто привілейована тварина. Для інших людей вона — річ, товар, а для себе — істота, яка втратила здатність захищати власну неповторність. Як риба, котру спіймали у сіть, як курча на конвеєрі. Істота, яка згубила власний голос, яка від страху втратила гідність, і нічого не знає про сумління. Вона почуває біль, але не вміє його позбутися. Правила гри, нав’язані їй з колиски, здаються вічними і, що найгірше, необхідними. Це — не закони Всесвіту, не їхнє земне втілення, Божі заповіді, а дешева плата за ненадійний захист. Це все — неправда, тяжкий сон, яким нас присипляє цивілізація. Завдати людині кривди — так само, як обірвати павутинку, на якій завис павук. Для нас — ніби дрібниця, а для павука — драматична подія. Тільки людина впадає у розпач. коли обірвати її павутинку, а павук снує нову, бо це місце, визначене йому Всесвітом.
Шануючи усіх народжених та ненароджених істот, людина прислухатиметься лише до себе. Тоді вона зможе бути такою ж справжньою, як луговий кролик, птах, чи вовк, який ніколи не вб’є переможеного суперника, бо це загрожує існуванню його виду. Ось що писав Плутарх, якого ми знаємо лише як історика: «Ми не можемо заявляти про якісь особливі права на тварин, що існують на суші, які харчуються з нами однією їжею, дихають тим самим повітрям, п’ють ту ж воду, що й ми. Вбиваючи їх, ми здригаємось від їхніх жахливих криків, що змушує нас соромитися нашого вчинку» [2]. Очевидно, перше вбивство дається нелегко, а потім перетворюється на звичку, навіть може стати професією, нічим не гіршою за інші. Різник і професор, кілер і селянин, мисливець і вчитель — відчуження творить з них різних істот. А проте щось їх об’єднує: вони є громадянами, підданцями лінійного мислення. Якби не існувало опозиції, бунтарських думок, то зникли б останні спалахи людяности, а земля стала б пустелею на зразок сучасних антиутопій.
Найбільшим ворогом жорстокости завжди було чутливе серце. Оті бабусі, що діляться останнім з бездомними тваринами, діти, які тулять до себе кожну безпомічну істоту, бо в неї «немає мами»… Якби жорстокість була притаманною природі і, зокрема, людям, то й тоді від неї слід було б відмовитись. У Всесвіті немає місця для вбивць і катів. Це те, на що слід опиратись кожній людині, щоб гідно протистояти злу й ніколи не купувати власний порятунок коштом іншої істоти, як це робили катари [3], про що розповідає бувальщина з XIII сторіччя. Катарів люто переслідували за неприйняття будь-якого вбивства та заперечення власности. Якось до однієї жінки прийшло двоє стомлених подорожніх. Господиня не мала чим їх нагодувати, і вони дали їй гроші, щоб купила якоїсь їжі. Тим часом вона спіймала курку і сказала: «Поки я ходитиму, заріжте курку». Вона здогадувалась, що це переслідувані єретики, і вирішила їх перевірити. Подорожні знали, що, зарізавши курку, врятують собі життя, але не могли цього зробити. Коли господиня повернулась, то застала їх у тій самій позі, що залишила.
Ще Дарвін визнав головною рушійною силою еволюції боротьбу видів за існування. Ця теорія виявилась особливо зручною для людини. Нам доводиться кожен день спостерігати «мовчання ягнят». Якби у цьому світі кожен дбав лише за себе, якби зникли ті слабкі істоти, котрі захищають собі подібних, оте наївне, висміяне братство, що здатне протистояти Необхідності, то що трапилося б з усім людством? Щось втримує цей напівзатонулий корабель на плаву: і всередині, і ззовні. Якась матерія, легка й прозора, виткана з любови. Світ став не набагато кращим відтоді, як повмирали жорстокі й могутні боги. Ним продовжує правити страх. Ніколи страх не поліпшить існування, не переможе зла, натомість любов і співчуття дають кожному крила. Ті, хто чуйно вслухаються у голос Природи, а це і люди, і їхні чотириногі, пернаті, хвостаті брати й сестри, насправді не мовчать. Їхня мова — це вчинки, дії, танець, у якому з’єдналися окреме життя і безсмертя крові. У ній немає слів «жорстокість», «байдужість», «зрада». Ці риси властиві лише тому, хто не є цілісною людиною, а здоровим чи хворим шлунком, лівою чи правою рукою, як писав колись американський філософ Ралф Волдо Емерсон. Існує роздрібленість почуттів і вчинків і, коли вона розпадеться аж до атомів, настане хаос.