Пролетівши 1780 кілометрів, головна частина ракети впала в океан. Того ж дня Ейзенхауеру було надіслано телеграму: «Поларіс» —із глибини до цілі. Успішно».
Так, саме таку телеграму було тоді надіслано Айку, але якщо її копія одночасно пішла в Москву, то… І скільки подібних повідомлень за всі ці роки міг відправити цей «ангел», якщо він радянський розвідник?.. І що буде, коли «консерви», якими так цікавляться американці і яких вони ніяк не можуть вибити в «Спілці колишніх офіцерів», потраплять до росіян? Гарвей збирався в дорогу. Він хотів потрапити в Лондон трохи раніше від Клінгена і там домовитись про спільні дії з Інтеллідженс Сервіс.
Розділ четвертий
До Цель-ам-Зее Фак прибув у другій половині дня. В цьому маленькому затишному містечку він колись провів кілька днів. Тоді в озері добре ловилась риба, а у фрау Герди, власниці невеличкого готелю, були чудові шніцелі та гострі салати, що наганяли апетит. Ось, мабуть, і все, що залишилось у пам'яті Фака від короткого перебування в цих місцях.
Брауерштрассе, на якій жив Розенкранц, привела Максиміліана до самого озера. Невеликий особняк у сучасному стилі з номером «14» стояв неподалік від дороги. Дві вузенькі асфальтові доріжки вели: одна — до невеликого гаража, друга — до під'їзду будинку. У розчинених воротах гаража стояв «мерседес» моделі минулого року. Біля нього порядкував уже не молодий, худорлявий чоловік у комбінезоні і береті. Фак під'їхав до нього.
— Добрий день, — сказав він, вибираючись із кабіни.
— День добрий.
— Чи не скажете, бува, вдома пан Розенкранц?
На це запитання він не одержав ніякої відповіді і вже подумав, чи не глухий цей шофер Розенкранца. Але чоловік у комбінезоні випростався, витер ганчіркою руки і з гідністю відрекомендувався:
— Еріх Розенкранц.
— Пробачте, — сказав Фак, трохи зніяковівши, — я — журналіст Максиміліан Фак.
Розенкранц уважно подивився на нього і запросив:
— Ходімо в дім.
Вони пройшли через невеликий садок і почали підніматись сходами.
— Від якої газети ви прибули? — запитав Розенкранц, повернувшись до Фака.
— Я працюю в журналі «Вечірні читання», але прибув зараз від самого себе, якщо так можна висловитись.
— Пробачте, ви назвались Факом. Чи не ваша це книжка оповідань «Бузковий степ»?
— Так, це моя книжка.
— В оповіданнях про полон я знайшов багато співзвучного тому, що довелось пережити й мені.
— Ви були в полоні?
— І в полоні, і в тюрмі… Прошу вас, проходьте, сідайте. Я залишу вас на хвилинку, тільки переодягнусь.
Фак опустився в глибоке старомодне крісло, що так не пасувало до легких сучасних меблів вітальні.
Розенкранц вийшов у світлому костюмі з пляшкою коньяку і двома чарками.
— Не знаю, з чим ви прийшли до мене, — сказав він, — але чомусь я відчуваю до вас довіру. Сигари, сигарети?.. — запитав.
— Дякую. Я палю тільки «Астор». Максиміліан дістав із кишені пачку сигарет. Розенкранц наповнив чарки:
— На здоров'я.
— Ще два дні тому назад я і не думав про цю зустріч, — признався Максиміліан.
— І що ж трапилось за ці два дні?
— Нічого особливого. Я прочитав репортажі Мірбаха в «Штерні» і загорівся бажанням побачитися з вами.
— Пробачте, до якої партії ви належите?
— Я не належу ні до якої партії і інтерес до вас маю суто літературний, письменницький. Я зараз працюю над одним твором. У центрі його — тридцяті роки, наш злет…
— Це документальна річ?
— Ні, це річ художня, але я хочу надати бодай зовні їй документального характеру.
— Чим я можу бути вам корисний? — поцікавився колишній гауляйтер.
— Гауляйтера Розенкранца знають усі, Розенкранца-людину знають лише близькі, мені хотілося б пізнати вас із цього боку.
— Ви з ким-небудь уже говорили про мене?
— Ні. Я вирішив, що ви краще за інших зможете розповісти про своє життя.
— І ви потім напишете про це?
— Сподіваюсь. — Фак витяг сигарету, понюхав її.
— Бачу, розмова у нас буде довга, тому я скажу, щоб економка приготувала каву, — сказав Розенкранц.
За кілька хвилин він повернувся і попросив Фака: