— Тут живе містер Ескін?
— Так, сер, — відповіла дівчина.
— Я можу його бачити?
— Як мені доповісти про вас, сер?
— Я — Клаус Клінген. Скажіть йому — Клаус Клінген, — повторив він, щоб вона запам'ятала його ім'я.
— Так, сер. — Вона зробила щось схоже на кніксен і подріботіла своїми товстенькими ніжками, взутими в легенькі полотняні туфлі на товстій підошві із спресованої пробки.
Служниця одразу ж повернулась, а за нею, боже, дійсно, в халаті, з люлькою в руках вискочив Мітчел.
— Клаус!
— Радий тебе бачити, Мітчел.
— Ну, заходь же, заходь…
На ганок вийшла Кет, дружина Мітчела.
— Добрий день, містер Клінген.
— Добрий день, місіс.
Дружину Ескіна Клаус бачив лише раз. Мітчел рідко розповідав про неї, навіть коли вони подовгу бували в морі, і це дивувало Клауса. Про першу дружину Мітчела Клінген зі слів Ескіна знав так багато, що йому здавалося, ніби він був знайомий з нею давним-давно… А Кет… Він майже нічого не знав про неї і тому почував себе в її товаристві якось ніяково.
— Мітчел, що скажуть сусіди, в якому ти вигляді?.. Ви пробачте йому, містер Клінген, але він так зрадів, коли почув, що ви приїхали. — Кет було незручно від того, що Мітчел вискочив у халаті.
— Ах, Кет, облиш. Сусіди мене мало цікавлять, — з ледь помітною роздратованістю відповів Ескін.
— Не турбуйтесь, місіс, все гаразд, це так природно… Якби Мітчел приїхав до мене, то я поводився, напевно, так само.
— Прошу вас, заходьте, — запросила Кет.
Кет із чемності трошки побула з чоловіками, а потім, вибачившись, пішла на кухню до Барбари, яка готувала сандвічі.
— Я тебе недавно згадував, — посмоктуючи люльку, сказав наче ненароком Мітчел. — Я часто згадую тебе, — продовжував він. — Знаєш, коли ти демобілізувався, мені тебе дуже не вистачало. Все-таки ми з тобою люди одного покоління, а це вельми важливо.
— Мені теж увесь час тебе бракує. Та й за морем я сумую, — сказав Клаус.
— Ну, другого я ще не відчуваю, я ситий морем. Але, мабуть, на той рік теж подам у відставку. Досить. Буду допомагати Кет вирощувати троянди, займуся сином…
— До речі, де Том?
— Він гостює в бабусі.
— Тобі буде важко піти, Мітчел.
Ескін відповів не зразу. Люлька його майже погасла, і він зробив кілька глибоких затяжок, перш ніж вона знову задиміла.
— Настає час, коли звідусіль тобі кажуть: пора.
— Ти маєш на увазі… Уайтхолл[8]?
— Уайтхолл також. — Ескін знову налив чарки і продовжував: — Перед відпусткою я бачився з цим старим кендюхом — Старром[9], і він мені натякнув…
— Він і досі начальник оперативного управління?
— Так.
— Відверто кажучи, йти не хочеться, — помовчавши, продовжував Ескін. — Багато цікавого з'явилось у підводному флоті.
— З того часу, як я пішов, щось суттєво змінилося?
— Ще б пак. Ти нічого не чув про човен Хазелтона?
— Я навіть не знаю, хто такий Хазелтон. Це вчений?
— Він капітан третього рангу, але, напевно, має інженерну освіту.
— То що ж придумав цей Хазелтон?
— Він спроектував підводний човен з тандемною рухомою системою. Вважається, що цей човен не буде поступатися за швидкістю кращим зразкам сучасних атомних підводних човнів, зате за маневреністю перевершить будь-які підводні рухомі засоби. Він зможе рухатися з однаковою швидкістю не тільки вперед і назад, а й пересуватися боком, словом, рухатись у всіх напрямках з великою швидкістю.
— Так, це цікаво. Але все ж це, мабуть, лише проекти?
— Ні, чому ж? Уже збудована і випробувана модель такого човна.
— Випробування дали хороші наслідки?
— Приблизно так.
До кабінету ввійшла Кет.
— Сподіваюсь, ви залишитесь у нас, містер Клінген? — запитала вона.
— Я б з задоволенням: пароплав відпливає завтра о дванадцятій, але вранці у мене деякі побачення в Лондоні.
Коли Кет залишила їх, Мітчел несподівано запитав Клауса:
— Ти знаєш, що тобою цікавиться Сі-Ай-Сі?
— Сі-Ай-Сі?
— Так. Вчора до мене заходив якийсь Пітер Гарвей. Він розпитував про тебе. Як давно я тебе знаю, звідки ти родом, що мені відомо про твоє минуле…
— Дивно, чим я міг привернути до себе таку увагу. Дивно, — повторив Клінген. — Але все-таки дякую, що ти сказав мені про це. Я шаную твою довіру до мене.
— Нема за що дякувати. Ти знаєш моє ставлення до них…
Так, Клаус знав. Він знав про Ескіна багато. Мітчел був потомственим моряком і побував до війни в багатьох країнах світу. Під час війни його суховантаж у складі каравану суден проходив далекий шлях від Сполучених Штатів до Мурманська тричі і жодного разу не мав навіть пробоїни. Це було ще більше неймовірним, бо з трьох караванів, до яких входило сто двадцять одне судно, вісімдесят два потопили німецькі підводні човни і авіація. Щасливчик Мітчел — так його називали моряки, поки дружина Ескіна і п'ятирічна донька не загинули в водах Атлантики на пароплаві «Георг», торпедованому гітлерівцями. Після цього Мітчел зголосився піти добровольцем у «Міджет сабмарінс»[10]. Ці підрозділи завдали німецькому флоту серйозних втрат, найбільшим їхнім здобутком був лінкор «Тірпіц» — гордість військово-морського флоту. Служба в «Міджет сабмарінс» була службою смертників. Але й тут бойове щастя не зрадило Ескіну. Він навіть не був поранений.